«Тут ми вбили найкращі хвилини свого життя» або «Всі дебіли, хто тут пише»

Навіщо вбивати те, що титулуєш найкращим? В ім’я чого приносять такі жертви? Навряд чи знайдеш багато варіантів відповідей, якщо ти, звісно, не прихильник мазохізму. Та коли вже тобі поталанило бути студентом і перед тобою - парта, засоби для потенційного рисунку, нецікавий лектор або апріорна інтенція пропустити «повчання» повз вуха – залишається тільки офіційно оголосити про скоєння злочину. Тобто вбити найкращі хвилини. Тобто розмалювати парту.

От з такою надією увіковічнити миті власної екзистенції твориться андеґраудне мистецтво. Шедеври анонімні, як у Темні віки, бо ж автори, як люди з глибокою вірою, в усьому і так вбачають долю прибирання. Студентське мистецтво заради мистецтва має свої канони, жанри і методи. Воно формується у двох основних напрямах – як не дивно, графічному та вербально-трансформованому (правило «як чую, так пишу» і справді тісно зближує останній з вербальною сферою мовлення). Тому розповім детальніше про правила. Якщо ти бачиш перед собою напис типу «Оксана the best», обов’язково закресли другу частину фрази і додай – «дура». Кожен митець, що цінує свою працю, без сумніву робить так само. При цьому дуже добре, якщо попередній запис зроблено коректором, а відредагований – чорною кульковою ручкою. Це додає авторитетності тобі і шедевральності твоєму творінню. Слідкувати за правилами правописання у цьому ділі вважається ознакою поганого тону. Так, російською слова «корова» слід написати як мінімум «карова». Креатив дорожчий грошей і авторський правопис тут тобі в поміч. З погляду змісту, пиши сильно і лаконічно, якщо ти, звісно, не з факультету журналістики. «Сили» тобі додадуть нецензурні вислови і вишукані обрАзи та образи, а щодо лаконічності – то це практична сторона мистецтва – так певніше і глибше вкарбуєш полумяні слова у деревяні надра парти. Коли ж ти вже маєш причетність до журналістського ремесла – не зраджуй покликанню. Памятай, що інформаційні жанри на студентських партах не витримуюють конкуренції,  вони надто недовговічні будь-де. Потрібна серйозна аналітика і світоглядна, вартісна, словом, «крута», публіцистика, про яку тобі принагідно розкажуть на лекціях. Отжож, пиши вірші, уривки з романів, або ж цитати з пісень. Звичайно ж, власних. Якщо ж у тебе період творчої кризи, а виконати план треба все одно, напиши хоча б ім’я музиканта, музику якого зараз чуєш у навушниках. Так ти не просто матимеш шанс на реванш, а й заодно розкриєш свою яскраво-неповторну індивідуальність. У гіршому випадку напиши хоча б своє ім’я у зменшувано-пестливій формі.

Щодо представників другого напряму, графічного, тут теж важливу роль грає спеціалізація. Люди не художнього складу руки мають перерогативу залишити після себе на робочому місці зірочку, квіточку, сердечко, а щоб оригінальніше – то й герб або свастику. Судячи з розписаних парт, любителів флори серед цієї категорії найбільше.

Однак щоби якось систематизувати і узагальнити вищесказане, довелося просити допомоги в соціології. Збір потрібної інформації та контент-аналіз дозволили виокремити основні тренди студентського постнаскельного мистецтва. Для адекватної репрезентативності обрали навчальні заклади різного рівня акредитації - Львівське вище професійне художнє училище та Львівський національний університет імені Івана Франка. Щодо першого, то в поле зору дослідження потрапили аудиторії, де картають студентські будні живописці-флористи. В університеті за дивним збігом обставин довелося сконцентрувати увагу на кабінети студентів, які вправляються зі словом. Акценти, як на мене, розставлено зрозуміло. То ж чи є істина на студентській парті, і яка вона?

Як не дивно, і студенти художнього училища (чом би й ні!) і вихованці університету набагато частіше зображають інформацію, а не описують її. Цей феномен парти показав, що незалежно від спеціалізації чи акредитації закладу, і перші, і другі надають перевагу малюнку. Результати збіглися навіть у відсотковому еквіваленті – 67% «графіки» проти 37% слів. Топ-місця серед зображень на  партах в училищі займають обличчя хлопців, сердечка та смайлики – по 17% кожне. Далі за частотою зображання іде обличчя дівчини (13%). При цьому варто зазначити що ці графіті – не просто схематичне зображення, а повноцінний художній ескіз. Рівень виконання, звісно, залежить від руки майстра, але вже сама претензійність виправдовує назву  навчального закладу. До душі студентам-художникам малювати флору та фауну – по 8%. Для зображення обирають ті види живої природи, що мають відносно нескладну будову – квіти, а серед тварин чомусь популярні риби і, звісно, символи візуальної інтернет-культури – котики. Рибкам домальовують хвильки, а квітам – обрамленя-орнамент (теж 8%). Тут уже прослідковується вплив навчальної програми - виконання орнаменту - це одна з обов’язкових робіт в процесі навчання. А спеціалізація «живописець-флорист» розкриває таємницю сентименту до зображення квітучих рослин. Більш витончені натури малюють на столах вигадані істоти (4%), які проте не перегукуються з мультиплікаційними персонажами. Серед досліджуваних об’єктів знайшовся  тризуб. Вияв це патріотизму чи вправляння у виконанні державного символу сказати непросто. Тому сподіватимемось на правильність першого варіанту.

Студенти Франкового університету малюють на партах більше, чим завдячують, напевне, рівнем акредитації в порівнянні з колегами нижчої кваліфікації. Та й звісно, більшій мірі повноважень і ліберальності старших за рангом. Одноосібне лідерство з великим відривом серед графіті на університетських партах  займають… квіточки! Аж 39%, враховуючи велику квітучу галявину, яка потрапила під соціологічну вибірку. Проте і без врахування того квітучого місця, рослини траплялись найчастіше. Номінація другого місця ще несподіваніша – 12% зображень на партах це – свастика. Студентів неабияк турбує роль ідеології в сучасному дезорієнтованому суспільстві, а радикальне забарвлення настроїв дуже характерне для молодого покоління.  На третьому місці за частотою зображення – хлопці та частини людського тіла (очі та чоловічий статевий орган), по 9%. Це може бути вказівкою на кількісне співвідношення статей серед студентства. Сердечка, смайлики та тварини не такі популярні серед вихованців університету, як у представників художнього училища. Їх частка – по 6%. Та й погляд на тваринний світ дещо відмінніший, поряд з традиційними котиками, місце риб займають бджоли. Рідко зображають дівчат, двох людей схематичної будови та зірки (3%). Астрономічну нішу проте заповнили зображенням Сатурна. Щодо  техніки виконання, то можна знайти як невпевнені рисунки-карикатури, так і цілком пристойні «шедеври».

На партах студенти і малюють, і пишуть. Останній вид мистецтва, правда, не такий популярний як попередній, але пропустити його повз увагу не лише не коректно, а й не цікаво. Як ми вже порахували раніше, написи на партах і в одному і в іншому навчальному закладах представлені майже в однаковій кількості. Суттєву різницю приховує зміст цих послань. Майбутні художники найчастіше пишуть обрАзи, або якісь окремі літери. У відсотковому відношенні це небагато – по 14%. ОбрАзи не надто оригінальні: «лох, карова», літери, в принципі, теж. Серед іншого – імена (Вася), крилаті фрази типу «жизнь продолжаетса», традиційне «I love you» та його похідні, і якесь дуже логічне «блоха – ха-ха-ха». Як кажуть, з підтекстом. У музиці митці-початківці надають перевагу електропанку у виконанні британського Prodigy.

Натомість «університетці», як свідчать їхні ж різьблення, слухають Lady Gaga, повер-метал Halloween-у та KoЯn. Популярні в цьому середовищі обрАзи тісно перегукуються з тими, що і у попередньої категорії. Проте, якщо в училищі нецензурні написи майже не трапляються (дається взнаки контроль з боку викладачів), то в університеті вони нерідкість, а їх модифікації та креатив, з яким підходять до «неформатної» писанини, відверто вражає. Такі висловлювання часто персоніфіковані й можуть бути спрямовані на окрему особу, або ж носять ксенофобський характер. Франкові студенти люблять знаменитостей – імена музичних та наукових кумирів (під останніми маю на увазі викладачів), на партах трапляються найчастіше – у 16% випадків. Така прихильність трансформується в цитати з пісень (11%), наприклад, приспів з пісні «Хочу твого тепла»  гурту «Шоколадка» (якщо слів ви не знаєте – втратили реально небагато), або відоміше «We will rock you». Люди, які працюють зі словом, не лише відтворюють чужі шедеври, а й продукують власні. Вони мають характер побажань - «Бажаю тому, хто це зараз читає гарного та позитивного настрою, незважаючи ні на які обставини», або дидактичних настанов - «Всі дибіли, хто тут пише» (авторський правопис зберігається). Цікаво, до якої категорії автор вислову відносить себе?.. Ну і звісно ж куди без високих жанрів – поезії. До вашої уваги:

Налий мені текіли,

я хочу бути п’яною,

тоді собі дозволю

поцілунків волю...

Не вражає, чи ви не орієнтуєтесь у сучасній літературі? Авторства нема. Бо на університетських партах жіночих імен мало, всього 5 %. Чоловічих ще менше. Знову відображення статевої квоти у стінах аудиторії.

Справедливості ради варто зазначити, що свій університет студенти люблять, принаймні пам’ятають його ювілейні дати. Про це свідчить запис, оформлений  у стилі вуличного графіті, «350 років ЛНУ». І це поряд із викарбуваним «Україна», конкретно-означеним «малий» і щирим репортажним «хочу спати».

Крилату епітафію «Тут ми вбили найкращі роки свого життя» я побачила на стіні у коридорі університету. І здалася вона мені дуже промовистою. Як ще розповісти про вбиті хвилини, пережиті емоції, особисті симпатії, незвичайні захоплення безпосередньо і наче між іншим. Студентський фольклор певним чином вкарбовується в неформальну історію закладу. Його колоритні форми, зроблені різними почерками і підручними засобами, зміст, породжений роздумами над сенсом лекцій, передається як по горизонталі, так і вертикально. А це - комунікація, загостреність критичного погляду, врешті-решт плекання своєрідної студентської культури. І незаангажованої творчості. То, можливо, не всі дебіли, хто тут пише?

КУЛЬТУРНА ПРОВІНЦІЯ КРАЇНИ

 Чому Львів не хоче бути П’ємонтом?  

 Статус культурної столиці країни Львову надали у квітні 2009 року.  Місто єдине, що володіє таким титулом, адже з того часу, попри заплановане, звання не присуджувалось взагалі. За іронією, чи то випадково, а, можливо, й виправдано, Львів залишається одноосібним культурним осередком, увінчаним офіційним статусом. Для інших міст він (статус) формально є всього лиш амбіціями. А щодо П’ємонту, то цей образ приміряв на Галичину Грушевський 1906. Згідно з історією та відповідно до метафори, звідси мало б розпочатись об’єднання українських земель проти спільного ворога-чужинця. П’ємонтом Львів вважають досі, не об’єднує місто українців спільною ідеєю вже, м’яко кажучи, кілька років. Виникло типове непорозуміння з розряду «дійсне/бажане»?

Коли говорять про Львів як культурну столицю, мають на увазі перш за все численні фестивалі, започатковані саме тут. Згадують музеї й театри, заклади харчування, розвинений готельний бізнес і хороше транспортне сполучення. Все це дійсно є, і людина, яка ніколи не була у Львові, прочитавши такий перелік  у розширеному варіанті і відкинувши патріотизм до своєї малої батьківщини, погодиться з такою номінацією культурного центру. Проте недостатньо пригощати гостей та осілих мешканців пампухами, сиром та шоколадом, і з такої трапези робити культуру вищого ґатунку. Тематичні кав’ярні, ресторани, бари з колоритними галицьким назвами на вивісках та в меню це всього лиш фрагмент ринкового механізму сфери обслуговування і творіння «гвинтиків», які працюють на ринок – креативних директорів та піар-менеджерів. І це не більше, не менше ніж закономірно. І з такого ж погляду це не погано.

Львів по-праву називають містом з величезним туристичним потенціалом. Лише з цього ракурсу можна говорити про розвинену інфраструктуру, готелі, заклади харчування і транспорт. Справді, турист – пріоритет номер один. Особливо, коли заходиш пообідати і замовляєш деруни, а у відповідь чуєш, що можуть приготувати «лише каву», бо кухня зайняти – там готують страви для бенкету групі туристів-поляків, які «сидять внизу», читати - в кращому залі. Турист – святіший за клієнта. Якщо звернутися до продавця польською, англійською, німецькою чи будь-якою іншою іноземною, якість обслуговування покращиться в рази – тобі посміхатимуться, привітно порадять-допоможуть, а якщо треба  буде – покажуть дорогу і проведуть. І все це чудово, якби не диференціація «свій/турист». Турист може більше заплатити, турист з усіх слів найбільше зрозуміє посмішку, а тому обов’язково повернеться і заплатить ще більше. Свій – хіба що зіпсує настрій, тому обслуговувати його варто заздалегідь нахмурившись. Класична дихотомічна пара, породжена специфічно-ментальною культурою. Це характерні приклади, але підкреслюю - не тенденційні.

     Проте і для туристів є виняток – це міський транспорт. Якщо вже пощастило скористатися послугами хордової маршрутки напрямку Сихова, твоя національність нікого не хвилюватиме, крім тебе. Закони соціального дарвінізму на цій території досі не скасовані, замість відірваного ґудзика залишиш на пам'ять культурний шок. Розвивати тему міського транспорту далі вважаю недороченим.

І хоча всі вищенаведені приклади трапляються не завжди, а час від часу, чомусь, на обличчі міста вони виражаються особливо яскраво. Центр Львова охороняє ЮНЕСКО, відповідно ця частина має привабливо-європейський вигляд, але часом достатньо зайти за браму, щоб докорінно змінити, зіпсувати враження. І якщо тут все надто неоднозначно, то місця, що природно позбавлені протекторату ЮНЕСКО у багатьох викликають стрес. Матвій Ганапольський, уродженець Львова, який побачив рідне місто через півстоліття сказав: «Таке враження, що люди, які створили місто, сіли в літак і полетіли в космос, а для наступних ця краса нічого не була варта». Мені пощастило більше – Львів я знаю зовсім небагато часу, але й на моїх очах псують несмаком неповторні архітектурні ансамблі, і вони безповоротно відлітають в космос. Їх місце займають пластикові торгові центри, які, за логікою, напевне, стануть туристичними об’єктами для нащадків. А ще кіоски, які виростають на кожному вільному квадратному метрі тротуару. Все, чим сьогодні пишається Львів – створено не менше століття тому.

Знайомі художники жартують: «Київська ліпнина на будинках скидається на роботу студентів-першокурсників, львівська – витвір випускників елітного вишу». Але над всією цією красою нависають хвилі Лети у вигляді масової споживацької культури. І це не може бути ознакою культурної столиці.

І ще одне, мабуть, найважливіше. Галицька націоналістично-забарвлена ментальність є каменем шовінізму в плані ідеологічного об’єднання нації. Прекрасно, що тут шанують і пам’ятають Бандеру та УПА, але неприпустимо зараз шукати в цьому міцний грунт соборної держави. Ще кілька поколінь свідомо ненавидітимуть одне одного, якщо ми акцентуватимемо на тому, що роз’єднує державу. Ще довго грузнутимуть в болоті стереотипів та дезінформації, аж доки не домовляться про спільне минуле і не побачать спільного майбутнього. Бо справді неприємно дивитися на бритоголових підлітків, які несуть прапори УПА, портрети Бандери, Шухевича, Коновальця та націоналістичну символіку, на якій багато кому ввижається свастика. Майже всі ті підлітки одночасно ховають свої обличчя, кидаючи димові шашки, і все це – марш на честь загиблих українських героїв. Адекватних серед цього натовпу на перший погляд небагато. Бачив би Бандера, для чого пригодилася його ідеологія! Сумно, що такий імідж створює когорта псевдо-націоналістів, і через це несвідомі люди, які свято вірять в існування нацистів зі зброєю в руках, бояться приїжджати до «бандерівського» Львова. А він то далеко не такий! Кожен п’ятий на його вулицях розмовляє російською, половина з них – демонстративною російською з твердим українським акцентом. Надто профанативний цей Львів і незрозуміло, чому він так змагається за звання, яке давно не належить йому. На жаль, чи на щастя, аристократії як такої вже не має, а інтелігенція не продукує нічого нового, що так потрібно країні. Потрібно більше, ніж статус культурної столиці.

Проте з культурною провінцією Львів навіть дуже співзвучний. Адже культура по-провінційному дещо відрізняється від загальноприйнятої. І нема у цьому нічого ганебного.

УКРЗАЛІЗНИЦЯ ПРИМІСЬКОГО КАЛІБРУ: ALL INCLUSIVE

Вони старі, заїжджені, некомфортні, а по п’ятницях і неділях просто жахливі, ці приміські електрички. Їхнє місце сміливо мали б зайняти швидкісні Hyundai, адже це їх реальне призначення – приміські рейси. Але річ не в тому. Якщо мені кров з носа треба добратися додому в п’ятницю вечором, необхідно запастися неабияким терпінням. І я не винитиму студентів, які повертаються з навчання, ані бабусь і тітоньок, що тягнуть свої візки з базару. Не звинувачую і тих, хто серед цього маскараду розгортає власний нехитрий бізнес. Та й що там вагони, коли їх спроектували не безрозмірними! Але все це у сумі перетворюється на пекло, а пасажири  - в натовп, якому до вподоби вдавати з себе бидло. Звісно, атмосфера у вагоні цьому тільки сприяє. А чому б і ні, якщо ти сильний, розлючений, часто напідпитку і їхати тобі ледь не півгодини! Натомість слабкі або ж виховані залишаються зі своїми переконаннями сам на сам.

Отож, електропоїзд переповнений, зайти у вагон у момент прибуття транспорту – те саме, що пройти природний відбір у найреальніших його проявах. Я стараюсь приходити дещо пізніше, бо часто не витримують не лише нерви, а й одяг, рюкзак і чого доброго кістки! Один вагон першого та декілька другого класу не пускають у хід на цей напрям вже десь півроку. На ці місця можна було взяти квитки. І хоча брати їх потрібно було як і годиться в касах Укрзалізниці (від 45 діб), зате там почував себе пасажиром, навіть якщо над тобою нависали тіла замучених роботою і, звісно ж дорогою, людей. Вини ти майже не відчував – за своє м’яке крісло заплатив сповна. І навіть якщо доля не притримала для тебе такого місця, твої затерплі ноги і розхитані нерви тішила думка, що десь зовсім поряд люди подорожують як люди, а не перевозяться як тварини. Так от статус пасажира відтепер підкріплює лише маленький синій папірець, схожий на чек.

В ідеалі електричка прибуває за півгодини до відправлення, насправді – за хвилин 15-20. Якщо перечекати драматичну прелюдію застрибування у вагон, на посадку залишається хвилин 10. Цього разу дорогу на перон перекриває міліціонер і просить показати квиток. Правила є правила, розумію і ще заздалегідь розвертаюся назад до кас. Тим паче, що взяти квиток у касі набагато простіше, ніж потім з самої преісподні вагону витягувати документи і гроші. Там на мене чекає несподіванка – кількаметрова черга тягнеться ледь не до входу. Розумію, що мої шанси отримати квиток надто примарні і прямую назад до перону. Там ввічливо пояснюю ситуацію. У відповідь чую, що поїду додому наступним поїздом (це десь так завтра вранці), або маршруткою (десь так завтра вранці, але дещо скоріше). Почуваю себе нездарою, що в останній момент вирішила поїхати в другий кінець країни без білета, мало того – без грошей і совісті, але претендую на нижнє місце у купе з постіллю і безплатним чаєм… І кому на цьому вокзалі поясниш, що ти просто студент, який повертається з навчання, тримає у руці студентський і готовий, попри свій статус, заплатити нещасних 5,50 у залізничній касі вокзалу на благо Укрзалізниці? І кому з розлючених жінок і п’яних чоловіків розкажеш, що зовсім не ти і не твій, у 5 разів менший за їхні клунки рюкзак, є причиною колапсу всередині цього приміського рейсу? І де напишеш скаргу, що їхні цивілізовані правила аж ніяк не йдуть у ногу з варварськими реаліями, і що якомусь керівникові не вистачає клепки дочепити 3 вагони 1975 року виготовлення мінус третього класу? Хоча б тому, що стояти на двох ногах як-не-як зручніше, аніж на одній. 

ЛЬВІВ І ЄВРО 2012.

 ALL YOU NEED IS LVIV. Так співали німецькі фани, коли на «Арені Львів» їхня команда перемогла португальську збірну. А самі португальці натомість пораділи за перемогу наших над шведами. Вони, португальці, танцювали під «Горіла сосна», викрикували: «Чева, Чева» (ми їх, звісно, відкорегували) і взагалі святкували майже по-українськи. І все це – ніч, Площа Ринок, Непун. Дівчатам вони говорили: «Дуже гарна», а коли показували на своїх співвітчизників, порівнювали – «Дуже негарни». Це спонукало на серйозні роздуми.

Німці в цю переможну для українців ніч закликали танцювати з ними ритуальний танець. Простий текст, нехитрі рухи – «Zlatan is walking, walking like this» (майже не відриваючись від землі), Sheva is walking, walking like this (зрозуміло, що на повний зріст, та ще й підстрибуючи)». Якщо сказати, що у виконанні німці це виглядало зворушливо, то краще помовчати! Потім один з іноземних гостей прямолінійно запитав: «Ти справді знаєш англійську, чи просто говориш «Yes»?» Довелося зізнатись. Загалом на неанглійськомовність персоналу скаржились і португальці, які в кафе не змогли порозумітись і, очевидно, поїсти. «This is a problem!»? – я відповіла традиційно і розуміюче – «Yes!»

А ще португальські гості питали: «Чому ваші люди у фан-зоні так дивляться на нас, хочуть говорити з нами? Вони що не бачили ніколи португальців?». Я запевняла, що українці просто доброзичливі та інколи через міру гостинні. Обманювати майже не довелося. Екзотичні португальці? А як інакше?

Не помітити у Львові данців було неможливо. Звісно, якщо твоє цілодобове місце локації не Сихів чи Рясне. Викупивши пів-Площі Ринок, вони не тільки скандували «Україна! Україна!», а пробували вивчити українські народні. Від матчу у Львові данці, за їх словами, очікували гарної гри, пива і сосисок. Не знаю як з грою, а останні два компоненти їх, думаю, розчарували менше. Хоча, щодо сосисок…

Львів сумуватиме за цим карнавалом.

ФОРМАТ - ІНФОРМАЦІЯ

Коли медіа-експерт Вікторія Сюмар прийшла працювати на радіо, новини вирізували з ранкових газет і читали в ефірі. Згодом інформацію почали надсилати факсом інформагентства. Ще пізніше новині агенції відправляли повідомлення вже на електронну пошту. Сьогодні кожен вибирає джерело інформації з насиченого списку пропозицій, але найчастіше найсвіжіші новини мають спільну платформу- - інтернет. Інформація швидко адаптувалася до нових форматів, трансформувались і медіа. Про створення і модернізацію нових електронних ЗМІ говорила вже згадувана Вікторія Сюмар на семінарі, що 5 червня проходив в Обласній універсальній науковій бібліотеці в рамках проекту ГО Незалежний культурологічний часопис «Ї» «Популярні видання, корисні інтернет-ресурси, проінформоване суспільство».

У десятці найдорожчих брендів світу відчутно переважають структури, що працюють на інформаційний ринок. Лише одна компанія з перших п’яти виробляє продукт, що не стосується сфери ІТ.

Goggle негласно титулують «зеленою компанією» - це один з кращих роботодавців через орієнтацію на інновації. Крах, який на різних етапах пророкували пошуковій системі, обернувся на глобальну всепроникність.

Кожна сьома хвилина перебування в інтернеті присвячена Facebook. Що продає соцмережа – спілкування чи «лайки»? Фахівці відзначають живучість торгової марки, адже сервіс, який вона надає, легко трансформується відповідно до запитів. Ви створюєте своє коло спілкування, яке цікаве вам, і якого цікавите ви. Завдяки цьому вас визнають інші, а це один з вищих щаблів піраміди людських потреб.

YouToube вбив телебачення і цензуру. Його відвідуваність – це третє місце у світовому рейтингу. Якщо Адміністрація Президента заборонила показувати випадок, що стався з Януковичем і вінком, то на ресурсі ролик переглянули 6 мільйонів користувачів. Стільки людей не побачили б цього навіть у вечірніх новинах.

Поєднайте потреби людей з їхніми інтересами і вас чекатиме успіх. За цим рецептом діяли естонські студенти, що розробили програмне забезпечення Skype. Згодом сервіс викупила корпорація Microsoft і ця фінансова операція стала найдорожчою в історії компанії.

Авторський контент створює лише 3 % аудиторії, інші просто його копіюють і перепощують. Брехню, яку прочитали в газеті, ніхто не поширюватиме. У мережі якраз навпаки, і якщо одного разу ви через певні причини передасте неправдиву інформацію друзям, завтра і в майбутньому фальшивий ресурс ви не відвідаєте, адже для вас важлива репутація і довіра. Відбирати якісне і правдиве в Інтернеті нескладно, там все лежить на поверхні, а тому вкрай важлива щирість. І це ще одна перевага мережі в порівнянні з телебаченням. Телевізійний, часто друкований продукти українського ринку пересипані маніпуляційними прийомами та джинсою, а викрити фальш у цих медіа важче.

Інтернет не позбавлений сміття, а швидше переповнений ним. Проте спеціально створені «зливні бачки» - сайти провокаторів, здебільшого добре відомі, а якісний контент визначається не логотипом, а ім'ям автора. Через дії кремлівських ботів фактично загинув lifejournal, але нікуди не ділись люди, на слова яких чекали підписувачі. Інтернет забезпечує високу проникність інформації. Єдиний кордон в мережі – мовний, і сьогодні їх три – англійський, російський та китайський.

Рекламодавці давно зрозуміли одну істину – люди, що мають гроші, тобто потенційні покупці, мають і якісний доступ до Інтернету і, зазвичай, не дивляться телевізор. Прибутки від реклами в газетах знизилися катастрофічно, така ж перспектива проглядається у сегменті телекомунікації. Натомість вільні ніші в мережі поступово заповнюються маркетингом і приносять прибуток. І не секрет, що від рішення людей реклами нині залежить, напевно, надто багато.

Інтернент розвивається там, де є свобода, і це доводить історія його становлення. В часи «темників», коли багато хороших журналістів не могли працювати в традиційних медіа через цензуру, вони «пішли» в мережу. Класичні моделі програли моделям конвергенції. Справдились передбачення Маклюена – людина залучилася в творення медіа. Новий тип ЗМІ не сподівається на оперативність власних журналістів, а використовує контент користувачів, які поширюють новини за допомогою доступних підручних засобів. І це стає більш ніж доцільним.

Анна-Лєна Лаурен. Розповісти історію

             "У горах всі рівні"

Усе, чим пишається фінська журналістка, прийшло до неї само по собі. Анна-Лєна Лаурен не планувала їхати в Росію, а звідти в Чечню, згодом і в інші кавказькі республіки. Можливо, це професійний фарт. Проте за освітою Анна-Лєна політолог та історик, журналістикою вона займається на практиці. Емпірично її діяльність трансформувалась у книги «У них щось негаразд з головою, у тих росіян» та «У горах всі рівні». Перша не без гумору про наших з фінами безпосередніх сусідів, друга – про людей, які за ментальністю близькі авторці. І все це в контексті роботи журналіста-міжнародника, очима якого дивляться на зарубіжжя фіни.

Невелика фінська нація у Європі стала досить успішною, більше того, вона і далі хоче бути такою. Секрет їхнього успіху може пригодитись і українцям. У такому ключі студентів факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка познайомили з письменницею і журналісткою Анною-Лєною Лаурен. Попри те, що  вона працювала кореспондентом  у Москві та Санкт-Петербурзі, потрапити в Чечню їй було не просто. Перепустка туди - дозвіл міністра закордонних справ Росії, отримати який практично неможливо. Коли перед журналістом постає вибір: діяти «не зовсім законно» або ж відмовитись від задуму, спрацьовують неписані правила професійної діяльності. Ризикуючи не лише власною безпекою, а й безпекою товаришів, Анна-Лєна поїхала в Чечню, адже «роботи для журналіста там багато». Люди вважали, що досі триває війна. А вразило те, як населення мужньо справлялося з її наслідками. Через непросту ситуацію починає зникати основне - мова, культура, і це реальність чи не всього Кавказу – Абхазії, Південної Осетії, Дагестану, Інгушетії, Північної Осетії, Кабардино-Балкарії… Навіть якщо твоя поїздка професійна, люди все одно вважають тебе за гостя і радо приймають. У горах всі рівні: і сім'ї, чиїх дітей викрали, і матері, які досі вірять, що їхні сини і доньки повернуться. Книга написана, перекладена кількома мовами, а що змінилося? Лаурен однозначно відповідає, що не надто багато. Але завдання журналіста – розповісти історію, а не допомагати людям. Сльози навертаються на очі, проте якщо бути надміру сентиментальним – робота зійде  нанівець. Без мужності, психічної стійкості об’єктивність зникає.

Сміливою Анна-Лєна себе не вважає. Сміливіші колеги, які організовували зустрічі, відвозили додому, допомагали вижити, ризикували. У такій журналістиці традиційно більше чоловіків, але тендітна Лаурен  своїм прикладом показує, що ситуація змінюється. У неї все гаразд з головою, але їй, фінській журналістці, непросто зрозуміти, що законні права людини  є лише фікцією. У горах панують неписані правила людського співіснування, а честь вища за життя і смерть, тому й рівні всі.

Журналістові-міжнароднику недостатньо цікавитися культурою, традиціями, політикою  інших народів, замало знати кілька іноземних мов, не обов’язково бути чоловіком. Його завдання – відобразити, як дзеркало, історію там, де перепустка – сумління, а  журналістське посвідчення – ризик. 

ЯК ДОЇХАТИ ДО БРЕСТА?

Якщо зі Львова – то дешево. Навіть без студентського, навіть без закордонного паспорта. Навіть без білоруських рублів.

Дорога в одну сторону займає всю ніч. Вечором сідаєш на поїзд до Ковеля: плацкарт – 10 грн, загальний – 6-7 по студентському. Там через якихось півгодини під’їжджає електричка на Заболоття (4-5 грн по тому ж студентському). Дві години і ти на кордоні. Все, що потрібно митникам – дані твого українського паспорта. Пройшовши зелену прикордонну будку, бачиш перед собою ще одну електричку, на Брест. Власне, її видно ще й на українській території, бо нічого іншого в Заболотті не розгледиш. Якщо в тебе немає рублів і ти не обміняв їх у попередньому електропоїзді, купуєш квиток за 10 грн на місцевому міні-вокзалі. Це майже втричі дорожче ніж в рублях, але хто винен, що їх у тебе нема! Іде всякого роду націнка. У вагоні важливо взяти у провідників міграційний листок і заповнити його. Одну частину віддати, показавши при цьому білет і паспорт, іншу зберігати на зворотню дорогу.

На місце ми прибули десь о 7 ранку. Виявляється, годинники тут ідуть швидше, хоча здавалося, що часовий пояс все-таки один. Виснажені нічними пересадками, тривожним дріманням і холодом, ми потребували рестарту. Тому після того, як обміняли долари на рублі (можна було міняти і гривні), ми вирушили на пошуки «десь попити кави». Прочесали чи не весь центр міста, і дізналися що в суботу раніше 9 години ніякі кафе не відкриваються… Десь о 9.05 наші зморені тіла приютила якась «Апельсинка». Там у нас і відновилося бажання вивчати місто. Приємно здивували ціни. Каву подали за 5 000 – 6 000 рублів, це приблизно наших 6 гривень. До слова, 10 доларів мені з головою вистачило на весь день.

Відчуття, що ти не в своїй країні не виникало. Брест нагадував комусь Чернівці, комусь Ужгород. Там просторо і чисто (в Білорусії, кажуть, так скрізь). «Улиця Советская» помістила на собі численні малоформатні атракції –ліхтарики, скульптури, годинники. Ледь не все найцікавіше і невелике розміщено там.

Місто відоме завдяки своєму меморіальному комплексові. Головною вулицею вважається проспект Машерова, це і є дорога до Брестської фортеці. Її атмосферний соціальний реалізм вражає, хвилює, може злякати, особисто мене трохи пригнічував. Ефект відчутний – специфічний музичний супровід (передзвін, гімн СРСР, хоровий спів), п’ятикутна зірка формату 3D, гігантські пам’ятники та відповідні атрибути. А ще порядок і доглянутість. Важко сказати, що тут важливіше.

Громадським транспортом скористатись не довелося. Вокзал, центр і фортеця розташовані порівняно недалеко. Зате мали нагоду прокататись на таксі за 25 000 рублів. Дорого як на п’ятихвилинну поїздку.

Наостанок, щоб витратити свої незлічені рублі, ми завітали в «Арт-кафе». Ця назва сподобалась нам ще під час ранкового рейду. Інтер’єр її виправдовував, публіка з претензією на інтелігентність і львівські ціни. Останнє чомусь порадувало найбільше. За каву просили 15 000 (15 грн).

 На автоматі скрізь розмовляла українською. Дійсно забувала, що «не в себе вдома». Проте всі розуміли. Білоруської на вулицях не було чути.

О 20.37 за місцевим часом нас вже чекала електрика до Заболоття. Знову невелика черга на кордоні. Тепер вже просили показати вміст рюкзаків. На той момент діяла заборона на ввіз в Україну білоруських молочних продуктів. Електропоїзд до Ковеля, а зранку – Львів.

Після будь-якої поїздки на своє місто дивишся завжди  по-іншому. 

СВІТОВІ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ. ДЕНЬ ДРУГИЙ

Семінар зі світових стандартів журналістики продовжувався і 16 лютого. Його учасники не змінились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Центральною темою надалі були професійні стандарти журналіста. На що він має право, а що є грубим порушенням?

Приватність. Де закінчується публічність і починається особисте? Інколи провести таку межу неможливо без врахування суспільної користі та контексту. Проте, якщо відомі люди обрили такий шлях, вони повинні розуміти, що націлений на їхню особу об’єктив журналістської камери  у громадському місці – ніяке не порушення приватності. Буває, що люди стають публічними через якусь трагедію. В такому випадку кожен має право насамоті переживати своє горе. Втручання, без наданої на те згоди, невиправдане.

Стандарти забороняють знімати чи показувати самогубство. Вважається, що це може спричинити зростання такої статистики. Не повідомляють імена злочинців, якщо вони неповнолітні. Їм варто дати шанс.

Право на відповідь. Особа, яку критикують, має право на своє виправдання. В Європі це дуже поширена практика. В Україні ним ефективно користувалася Наталія Вітренко для фактично безкоштовної «промоції» власних поглядів. Цікаво, що в США права на відповідь немає. Там вважають, що людина сама повинна шукати собі «трибуну» і аудиторію, що поділяє її погляди. Чому газета має друкувати матеріали авторів, позицію яких не підтримує? Відповіді, як бачимо, різні.

Анонімні джерела. Не приховуйте джерел інформації – Ви знищуєте довіру до себе! Джерело має бути назване! Шукайте тих, хто погодиться співпрацювати з Вами відкрито. Якщо вже Ви дало слово анонімності порушувати його не можна в жодному випадку. Так, в Швеції це закріплено на законодавчому рівні. Варто задуматись, чому джерело надає інформацію, але не хоче, щоб його називали? Не давайте себе використовувати!

Синдром таксиста. Клієнт платить таксисту за те, що останній якнайшвидше, якнайкоротшою дорогою довезе його до потрібного місця. Відповідно власник платить журналістові, щоб він якнайкраще, якнайефективніше втілював у життя потреби першого. Так «пояснили» Валерію Іванову на одному з семінарів у Миколаєві… А коли пацієнт платить лікарю, теж має вказувати як лікувати? На жаль, в Україні журналіст таки догоджає власнику. Медіа-холдинги – своєрідні розсадники синдрому таксиста (моє припущення).

Фальсифікаціям – ні. Вони не вигідні. Правда, допускаються журналістські жарти 1 квітня. Але нерідко їх приймають за чисту монету. Володимир Мостовий розповідав, як свого часу пожартувало «Дзеркало тижня». В газеті написали, що Японія готова виплатити зовнішній борг України в обмін на експорт сала та ще деяких продуктів. Газету тоді надсилали засновнику в США поштою. Через два тижні Юрій Орліков (він же засновник) здивовано запитав: «На біржі вже почалися «двіженія». Це що, правда?»

Буває, що таку  першоквітневу «новину» передруковують інші видання. Поширюються чутки. В принципі, за таке можна подавати в суд. Але йдеться про некомпетентність журналіста. Золоте правило – перевір! Як мінімум двічі.

Рух «copy-paste». Ним кишить Інтернет простір. Часто навіть ідентифікувати оригінал неможливо. Один текст - різні автори. Проблемою також є відсутність посилань, що теж є порушенням авторського права. Останнє, правда, не поширюється на новини як на повідомлення про події. 

СВІТОВІ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ

Фонд Фрідріха Науманна за свободу спільно з Академією Української преси у стінах Українського Католицького Університету у Львові проводили семінар присвячений світовим стандартам журналістики. Досвідом ділились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Ось про що йшла мова у перший день семінару - 15 лютого.

«Українська журналістика ще не зовсім нормальна». Проголосив Валерій Іванов і мало хто з цим не погодився. Що заважає їй бути кращою?

Наріжний камінь. На основі чого в майбутньому ви, молодий журналіст, зможете аналізувати, робити висновки, виносити вирок? Що, зрештую, дасть Вам таке право? Досвід?  У Вас його замало. Спеціалізація? Журналіста називають професійним дилетантом, а диплом – це лише контракт суспільства з Вами, який дозволяє незаанглажовано інформувати. Орієнтиром стає професійна етика – техніка безпеки журналіста.

Рано чи пізно кожен  зіштовхується з проблемою створення власної етики.

Оптимальна модель. Валерій Іванов твердив, що дотримуватись стандартів необхідно в будь-якому випадку, навіть якщо від цього комусь буде дуже погано. Негативних наслідків не уникнути. В такому контексті розвинулась дискусія стосовно ліберальної моделі журналістики та моделі соціальної відповідальності, та їх проектування на українські реалії. Журналіст, звісно, покладає на себе відповідальність, але він не Господь, щоб передбачати події. Інакше йому не уникнути самоцензури.  

Право на мораль. Норми права часто є нормами моралі, але якщо скріпити останні буквою закону – зародиться цензура в чистому вигляді. Чимось схожим сьогодні займається Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Але мораль змінюється, часто з плином поколінь, і держава не має права втручатися у цей процес, глибоко індивідуальний для кожного.

Пільги. У Швеції кожне друге видання дотується, що забезпечує плюралізм думок. Американським газетам надають пільги за умови поштового перевезення. Натомість в Україні вирішують чиновники що людям читати, а що ні, надаючи преференції тому, а не іншому друкованому виданню.

Псевдонім. Журналіст має право на псевдонім, який редакція у жодному випадку не повинна розголошувати. Навіть якщо йдеться про судовий порядок, можна порушити закон, але не стандарти діяльності. (В. Іванов)

Одноразові журналісти. Ними стають представники пулів, які не дотримуюються даних вказівок, натомість виконують професійний обов’язок. За «непослух» вони, зазвичай, втрачають своє місце «під сонцем», але не перестають бути журналістами.

Свята новина. І тільки, якщо йдеться про інформування. Нинішня журналістика відходить від літератури – дедалі рідше на шпальтах зявляються фейлетони, памфлети, нариси. На арену вийшла журналістика факту. Проте, на думку Володимира Мостового, цінується саме авторська журналістика, а не механічне повідомлення.

Слово не горобець, вилетить – спростуєш. Чи втрачається довіра до газети, в якій друкують спростування? Зовсім ні. В деякій мірі навіть підвищується. Достовірність важливіша за новину. Точність і повнота інформації понад усе. Звідси і необхідність авторизації інтерв’ю. У Німеччині інтерв'юйований обов’язково редагує матеріал перед публікацією. Інша річ – чи матиме інформація вагу після правки, і чи доцільно буде її оприлюднювати. Але тут редакція в праві вирішувати сама. Формально в Україні така норма теж чинна. У цьому випадку Володимир Мостовий радить давати інтерв’ю на авторизацію без заголовку і врізки.

І ще. Журналіст ні в якому разі не може бути політиком. Це антагоністичні професії. Пропаганда нікому не цікава. На журналістові лежить велика відповідальність – від 2 до 10 років, - пожартував Валерій Іванов.

ЛЮДИ З ДАВОСУ

Незалежна міжнародна неурядова організація, яка поставила собі за ціль сприяти позитивним змінам у світовому глобальному просторі. У січні 1971 група європейських бізнес-лідерів зібралася під патронатом Європейської комісії та Європейської промислової асоціації.  Присвячували вони свої зустрічі питанням підвищення якості європейського корпоративного управління до рівня стандартів США.  Через 3 роки «сферу інтересів» розширили аж до економічних та соціальних проблем.  Як наслідок – у 1974 запросили провідних політиків. Не останньою причиною цього був крах Бреттон-Вудської системи (її суть - пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних держав світу — США і Великої Британії). У 1987 Європейський форум з управління офіційно змінив назву на Всесвітній економічний форум, який традиційно проводиться в швейцарському Давосі. Так-так, саме про нього і йшла мова. Сьогодні повідні політичні, наукові лідери та бізнесмени вирішують там міжнародні конфлікти й інші назрілі проблеми глобалізованої сучасності. 

Цьогорічний 42 Давоський форум проходив 25-30 січня.

Самюель Хантінгтон у книзі «Зіткнення цивілізацій» , роздумуючи про імовірність утворення універсальної цивілізації, розглядає Давоський форум як один з можливих її варіантів. Термін «універсальна цивілізація» може стосуватися певних цінностей і доктрин, які сьогодні лобіює західне суспільство та в якійсь мірі, деякі не-західні. У людей, що зустрічаються в Давосі є університетські ступені з точних чи суспільних наук, бізнесу або права; вони мають справу зі словами і числами, говорять англійською; працюють на владу, корпорації та академічні установи.  У них серйозні міжнародні зв’язки і вони часто виїжджають за межі рідної країни. Вони, як правило, вірять в індивідуалізм, ринкову економіку, політичну демократію. Люди Давоса контролюють практично всі міжнародні інститути, світову економіку та військовий потенціал. Тому давоська культура дуже важлива. Але скільки людей у світі її «сповідують»? Не враховуючи Заходу – не більше 50 млн або 1 відсотка землян, або й менше.  Це далеко не універсальна цивілізація. Ця інтелектуальна культура існує на рівні еліти, а її корені в багатьох суспільствах неглибокі. Та й чи можна її називати «культурою» взагалі?

Таким чином Хантінгтон визнає нефункціональними претензії Давосу на цивілізаційну універсальність. Проте наскільки хвилюючою є ця претензійність? Не нав’язливою, не відкритою, та й, в принципі,  не претензійністю як такою. Лише вагомим аргументом, на який 99 відсотків населення планети позбавлені навіть натяку на вплив.

БЕЗпритульні. МИлосердя

Проблема безпритульних тварин останнім часом постала дуже гостро в багатьох містах і містечках України. Бездомні істоти, а це переважно собаки, об’єднуються у зграї, лякаючи перехожих. Вони нерідко є джерелом інфекції сказу. У Львові  це питання набирає  актуальності у зв’язку з Євро-2012. Але спроби покращити ситуацію здебільшого проявляються у вигляді отруєних комунальниками собак. Крім того, що такий метод «боротьби» зовсім неефективний та антигуманний, він заборонений Законом України. Єдине, що може покращити стан речей – стерилізація хоча би 80 відсотків тварин. А це, звісно, чималі кошти. Стихійні варварські виловлювання та усипання безпритульних, незважаючи на незаконність, чомусь вважаються прийнятнішими…

Пані Ольга Сидор призначила мені зустріч в Театрі юного глядача. Прийшла не сама. В пластмасовому кошику її супроводжувало невелике біле кошеня. Його щойно віддали з тимчасової перетримки, а знайти нових «довготривалих» господарів ще не вдалося. Котик, можливо, і був наляканий, проте поводився ввічливо. Пані Ольга залишила його біля чергової. Чому - стало зрозуміло згодом. В подвір'ї на жінку чекали старі приятелі – сім'я молодих грайливих мурчиків. Мабуть, не всі вони знали, що Ольга Сидор – член ради Львівського товариства захисту тварин, тому їм було цікаво послухати про активну громадську діяльність своєї опікунки. Котики склали нам  неординарну компанію, заодно неабияк підняли настрій.

- Як розпочалася Ваша діяльність у напрямі захисту безпритульних тварин?

- У 2006 року декілька людей знайшлися через київський зоозахисний сайт і вступили до Львівського товариства захисту тварин. Як молода ініціативна команда, ми вирішили навести лад у притулку «Милосердя», який тоді був не в найкращому стані. Там мешкали  собаки і коти, останні тіснилися в маленькій кімнатці, тримати їх там було нерозумно. Крім того, цуценята і кошенята часто заражувалися одні від одних інфекціями. Тому до 2008 року всіх котиків з притулку забрали. Зараз волонтери тримають їх вдома, багато тварин знаходяться на платних та безплатних тимчасових перетримках. Неодноразово наголошуємо, що в притулки «Милосердя» живуть лише собаки, немає сенсу везти і підкидати туди кошенят в коробочках. Уявляєте, як реагують 250 «песиків» на одну чужу кішку!

- Чим займаєтесь особисто Ви?

- Я – один з кошатників (опікуюсь безпритульними котами), за фахом – перекладач, екскурсовод. У Товаристві займаюсь роботою з громадськістю. З 2009 року на Львівському радіо раз на тиждень веду трихвилинну просвітницьку програму, в якій обґрунтовую необхідність стерилізації тварин, адже це єдиний гуманний і виправданий спосіб в боротьбі з безпритульністю. Ще у передачі даю поради щодо утримання   домашніх улюбленців. Час від часу наше товариство організовує різноманітні акції, щоб привернути увагу суспільства до проблеми безпритульних тварин. Рекламуємо тваринок, що знаходяться в нас на перетримках, намагаємось прилаштувати їх у добрі руки. Не можна сказати, що їх не беруть, проте не так активно, як, наприклад, на Заході.

- І все-таки чи є якийсь ефективний спосіб розв’язання проблеми?

- Потрібно усунути причину на законодавчому рівні. Я деякий час жила в Німеччині. Там закон зобов’язує стерилізувати домашніх тварин, якщо вони не становлять племінної цінності. А племінна діяльність підлягає ліцензуванню і прирівнюється до підприємницької. Домашні тварини очіповані, а вигнати з дому таку тварину означає сплатити чималий штраф. Коли в одному німецькому містечку на вулиці заблукало кошеня, на нього дивились як на прибульця – з усіх сторін тварину обступили перехожі, перекрили рух транспорту - всі дуже переймалися що ж робити з бідолахою. Там домашня тварина на вулиці – нонсенс.

- Розкажіть як організована робота притулку «Милосердя»?

- Притулок розташований відносно далеко, в Брюховичах. Вдень там працюють двоє найманих робітників, яких для поточної роботи, в принципі, достатньо. Вони щодня варять 500 літрів пшеничної каші, яка згодом остигає і нею харчуються собаки. Часто до їжі додають м'ясні відходи. О 17 годині в притулку з'являються керівники, волонтери. Вони займаються хворими тваринами, годують цуценят. На цей час призначаються зустрічі з відвідувачами. Робота непроста, бо до неї потрібний правильний підхід. Наприклад, є у вольєрі 5 собак, одного забрали, звільнилось місце, але не можна одразу приводити іншу тварину до вже сформованої зграї. Для цього існують окремі кімнати, в яких «новобранці» проводять кілька днів. Те ж саме стосується і хворих собак. Все треба ретельно продумати. Площа притулку – 0.8 га. Є місце, щоб будувати нові вольєри, тільки потрібні працьовиті руки та ентузіазм. Двох працівників, звісно, замало.

- Робота виснажлива, а винагорода – вдячність порятованих тварин. Що ж повинні робити свідомі люди?

- Наша щоденна робота як сізіфова праця. Буває дзвонить людина і повідомляє, що збили собаку, приїдьте, мовляв, заберіть. Але ж ми лише волонтери, і попри добровільні зусилля, кожен працює на своїй роботі. Тому інколи фізично не маємо змоги. Чому б людині самій не взяти і не завезти постраждалу тварину до ветеринара. Багато ветлікарів ідуть нам на зустріч.  Якщо дізнаються, що тварина бездомна – лікують її дешевше.

Або така ситуація. Телефонують: «Ви віддаєте (!) кошенят? У нас в дворі є ще п’ятеро – заберіть!» Але це не наша компетенція! Ми не в силі приютити всіх бездомних у місті. Тваринок доводиться тримати у власному домі, на це ніхто не виділяє коштів. Якщо ви знайшли однісіньке кошеня, чому б не присвятити йому трохи часу і уваги?  

Мешкаю в районі Краківського ринку, і кожного тижня постійно знаходжу там покинутих кошенят. Спочатку думала, що вони загубились, але тваринок ніхто не шукав і не забирав. Вони й далі блукали по базарі. Ми тварин забирали, відводили до ветлікаря, стерилізували. Таке під силу чи не кожному.

- Де можна простерилізувати домашнього улюбленця і скільки це коштує?

- Практично кожен ветеринар стерилізує тварин. Для нас багато лікарів роблять знижки. Так, щоб простерилізувати кішку треба заплатити 300 грн, за кота – 150. стосовно собак, то це залежить від ваги – від 300 гривень і більше.

- Що відповідаєте людям, які говорять, що на вулиці багато бездомних людей, а ви переймаєтесь тваринами?

- Так говорять здебільшого ті, хто не допомагає нікому. Є  поняття загального гуманізму суспільства. Не можна вбивати собак, але одночасно допомагати безхатченкам-людям. Все це дуже пов’язано і показує рівень байдужості як до маргінальних груп, так і до безпритульних тварин. Наші волонтери, в яких чуйне серце, піклуються не лише про братів менших – багато хто допомагає онкохворим, сиротам.  

Завдяки своїй волонтерській діяльності я познайомилась з такими різними людьми, яких випадково не зустріла б ніколи. Спільна ідея і добрі наміри об’єднують різні верстви населення, незалежно від статків. Прилаштувати кішку – це теж зробити добро. Знайти загублену собаку – подарувати радість хазяїну. На милосердя заслужило будь-яке живе створіння, а невиправдану жорстокість засуджують всі закони.

Р. S. Не залишайтесь осторонь! на Вашу допомогу чекають беззахисні друзі. не перетворюйте їх у ворогів!

http://miloserdia.livejournal.com/

20 липня 2011

Дивись – сонний паломник

Тихенько дрімає на знамені святині

Тебе не чекає ніхто крім вокзалу

Бо колія – матеріал маргінесу

А ти - неправа людина

Що підтримує недосяжний для себе порядок світу

І винна в тому

Що все розуміє

По дорозі на волю

Low battery

Закривається карта і зал очікування

Сплять прочани

Під ілюзію життя