Семінар зі світових стандартів журналістики продовжувався і 16 лютого. Його учасники не змінились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Центральною темою надалі були професійні стандарти журналіста. На що він має право, а що є грубим порушенням?
Приватність. Де закінчується публічність і починається особисте? Інколи провести таку межу неможливо без врахування суспільної користі та контексту. Проте, якщо відомі люди обрили такий шлях, вони повинні розуміти, що націлений на їхню особу об’єктив журналістської камери у громадському місці – ніяке не порушення приватності. Буває, що люди стають публічними через якусь трагедію. В такому випадку кожен має право насамоті переживати своє горе. Втручання, без наданої на те згоди, невиправдане.
Стандарти забороняють знімати чи показувати самогубство. Вважається, що це може спричинити зростання такої статистики. Не повідомляють імена злочинців, якщо вони неповнолітні. Їм варто дати шанс.
Право на відповідь. Особа, яку критикують, має право на своє виправдання. В Європі це дуже поширена практика. В Україні ним ефективно користувалася Наталія Вітренко для фактично безкоштовної «промоції» власних поглядів. Цікаво, що в США права на відповідь немає. Там вважають, що людина сама повинна шукати собі «трибуну» і аудиторію, що поділяє її погляди. Чому газета має друкувати матеріали авторів, позицію яких не підтримує? Відповіді, як бачимо, різні.
Анонімні джерела. Не приховуйте джерел інформації – Ви знищуєте довіру до себе! Джерело має бути назване! Шукайте тих, хто погодиться співпрацювати з Вами відкрито. Якщо вже Ви дало слово анонімності порушувати його не можна в жодному випадку. Так, в Швеції це закріплено на законодавчому рівні. Варто задуматись, чому джерело надає інформацію, але не хоче, щоб його називали? Не давайте себе використовувати!
Синдром таксиста. Клієнт платить таксисту за те, що останній якнайшвидше, якнайкоротшою дорогою довезе його до потрібного місця. Відповідно власник платить журналістові, щоб він якнайкраще, якнайефективніше втілював у життя потреби першого. Так «пояснили» Валерію Іванову на одному з семінарів у Миколаєві… А коли пацієнт платить лікарю, теж має вказувати як лікувати? На жаль, в Україні журналіст таки догоджає власнику. Медіа-холдинги – своєрідні розсадники синдрому таксиста (моє припущення).
Фальсифікаціям – ні. Вони не вигідні. Правда, допускаються журналістські жарти 1 квітня. Але нерідко їх приймають за чисту монету. Володимир Мостовий розповідав, як свого часу пожартувало «Дзеркало тижня». В газеті написали, що Японія готова виплатити зовнішній борг України в обмін на експорт сала та ще деяких продуктів. Газету тоді надсилали засновнику в США поштою. Через два тижні Юрій Орліков (він же засновник) здивовано запитав: «На біржі вже почалися «двіженія». Це що, правда?»
Буває, що таку першоквітневу «новину» передруковують інші видання. Поширюються чутки. В принципі, за таке можна подавати в суд. Але йдеться про некомпетентність журналіста. Золоте правило – перевір! Як мінімум двічі.
Рух «copy-paste». Ним кишить Інтернет простір. Часто навіть ідентифікувати оригінал неможливо. Один текст - різні автори. Проблемою також є відсутність посилань, що теж є порушенням авторського права. Останнє, правда, не поширюється на новини як на повідомлення про події.
Немає коментарів:
Дописати коментар