УКРЗАЛІЗНИЦЯ ПРИМІСЬКОГО КАЛІБРУ: ALL INCLUSIVE

Вони старі, заїжджені, некомфортні, а по п’ятницях і неділях просто жахливі, ці приміські електрички. Їхнє місце сміливо мали б зайняти швидкісні Hyundai, адже це їх реальне призначення – приміські рейси. Але річ не в тому. Якщо мені кров з носа треба добратися додому в п’ятницю вечором, необхідно запастися неабияким терпінням. І я не винитиму студентів, які повертаються з навчання, ані бабусь і тітоньок, що тягнуть свої візки з базару. Не звинувачую і тих, хто серед цього маскараду розгортає власний нехитрий бізнес. Та й що там вагони, коли їх спроектували не безрозмірними! Але все це у сумі перетворюється на пекло, а пасажири  - в натовп, якому до вподоби вдавати з себе бидло. Звісно, атмосфера у вагоні цьому тільки сприяє. А чому б і ні, якщо ти сильний, розлючений, часто напідпитку і їхати тобі ледь не півгодини! Натомість слабкі або ж виховані залишаються зі своїми переконаннями сам на сам.

Отож, електропоїзд переповнений, зайти у вагон у момент прибуття транспорту – те саме, що пройти природний відбір у найреальніших його проявах. Я стараюсь приходити дещо пізніше, бо часто не витримують не лише нерви, а й одяг, рюкзак і чого доброго кістки! Один вагон першого та декілька другого класу не пускають у хід на цей напрям вже десь півроку. На ці місця можна було взяти квитки. І хоча брати їх потрібно було як і годиться в касах Укрзалізниці (від 45 діб), зате там почував себе пасажиром, навіть якщо над тобою нависали тіла замучених роботою і, звісно ж дорогою, людей. Вини ти майже не відчував – за своє м’яке крісло заплатив сповна. І навіть якщо доля не притримала для тебе такого місця, твої затерплі ноги і розхитані нерви тішила думка, що десь зовсім поряд люди подорожують як люди, а не перевозяться як тварини. Так от статус пасажира відтепер підкріплює лише маленький синій папірець, схожий на чек.

В ідеалі електричка прибуває за півгодини до відправлення, насправді – за хвилин 15-20. Якщо перечекати драматичну прелюдію застрибування у вагон, на посадку залишається хвилин 10. Цього разу дорогу на перон перекриває міліціонер і просить показати квиток. Правила є правила, розумію і ще заздалегідь розвертаюся назад до кас. Тим паче, що взяти квиток у касі набагато простіше, ніж потім з самої преісподні вагону витягувати документи і гроші. Там на мене чекає несподіванка – кількаметрова черга тягнеться ледь не до входу. Розумію, що мої шанси отримати квиток надто примарні і прямую назад до перону. Там ввічливо пояснюю ситуацію. У відповідь чую, що поїду додому наступним поїздом (це десь так завтра вранці), або маршруткою (десь так завтра вранці, але дещо скоріше). Почуваю себе нездарою, що в останній момент вирішила поїхати в другий кінець країни без білета, мало того – без грошей і совісті, але претендую на нижнє місце у купе з постіллю і безплатним чаєм… І кому на цьому вокзалі поясниш, що ти просто студент, який повертається з навчання, тримає у руці студентський і готовий, попри свій статус, заплатити нещасних 5,50 у залізничній касі вокзалу на благо Укрзалізниці? І кому з розлючених жінок і п’яних чоловіків розкажеш, що зовсім не ти і не твій, у 5 разів менший за їхні клунки рюкзак, є причиною колапсу всередині цього приміського рейсу? І де напишеш скаргу, що їхні цивілізовані правила аж ніяк не йдуть у ногу з варварськими реаліями, і що якомусь керівникові не вистачає клепки дочепити 3 вагони 1975 року виготовлення мінус третього класу? Хоча б тому, що стояти на двох ногах як-не-як зручніше, аніж на одній.