Моя політика постукала в двері з повноліттям, як і заведено в цивілізованій країні. Зима 2010 була не настільки холодна, як неспокійна. Електорату снилися тривожні сни, в повітрі не переводився запах агітаційних газет, людей дедалі необачніше почали ділити за колористикою, навіть колись невинний сніг набирав забарвлення. Словом, насувалися неабиякі (хоч згодом виявилось, що абиякі) зміни. Я хоч і встигла сказати майже всім своїм друзям, що на вибори принципово не піду, потайки плекала плани на майбутнє. Буде Янукович – кудись виїду (справді, чому б і ні), випаде фортуна комусь іншому – прийдеться залишитись. Згодом виявилось, що пункт «кудись виїду» стратегічно простіше змінити на позицію «я ж патріот, так не можна», інакше Януковичу прийшлося б просидіти в кріслі не один термін, доки я б зібрала валізи та інші необхідні ресурси.
Але на вибори я все-таки пішла, не те щоб з простої людської цікавості, швидше «за компанію». В кабінці, за принципом таємності, усміхнулася сама до себе. Початок політично свідомого життя обіцяв не зовсім нічого. Читати бюлетень не стала, передбачення і сни здійснилися – написано все як і обіцяли. Десь там, в кабінці, невидимі політичні архангели здійснили наді мною обряд ініціалізації, заодно сказали, що крові не треба, то ж «галочку» я поставила синьою ручкою.
Дійсно не минуло і півроку як бурхливо-політичне життя країни покликало мене до нових профанацій. Українське студентство вступило в епоху антитабачникової кампанії. Він, як, здається, ніхто інший, добре розумів важливість гуманітарної сфери для розвитку молодої країни. Студенти, на диво, зрозуміли теж, і саме ця розбіжність в поглядах не давала нам спокійно відсиджувати пари в рідній альма матері. Малювали плакати, утворювали живі ланцюги, зачитували листи-звернення. Лейтмотивом всього цього було нехитре «Табачника геть!». Вже в той час інтерес до політики в мене потроху згасав. Хто кому не сподобався невідомо, але антагоністичний конфлікт набирав обертів, тому на мітинги, хай і проти самого міністра освіти, я більше не ходила. Та й діалог той був надто конструктивним як на мене: ти йому «Отче наш», він тобі – «від лукавого».
Черговий раз показати політиці жовту картку, як я тоді собі думала, була нагода на виборах до місцевих органів влади. Чого тільки не тицяли в руки восени 2010 на вуличках міст країни, чого тільки не підсували під двері. Серед контенту були як відверті листівки-сповіді, так і такого ж роду подарунки (тобто відверті). Абонемент довіри до вищих категорій суспільства вичерпався, коли я проголосувала за «Партію Зелених». Ті вибори моя знайома охрестила роздачею патронів на безкоштовну революцію. А все безкоштовне в політиці малоефективне, як і мій тодішній голос. Після цього я зрозуміла що ажіотаж навколо виборів, особливо місцевих – не зовсім здорова річ. Ми просто наймаємо на роботу нових людей, або залишаємо старих, і так до безконечності. Політичні архангели побрязкали переді мною ключами державного раю і віддалились – їм такий непрофесійний підхід зовсім не сподобався.
Загалом політика не електронна сигарета чи кава без кофеїну, тобто це не профанація, а традиція. А тому політична свідомість як і політична культура з'являються з віком. Мій дідусь, до слова, дуже добре розуміється на теперішніх політичних процесах, він знає, де захований корінь всіх невдач і як його ліквідувати. А прислухайтеся до мудрих слів бабусь, які час від часу проводять свої пленарні засідання біля дверей під’їздів, подивіться на їхні виважені рухи, на промовисті жести. Чи виникають у вас сумніви, що політика починається не з них? Все, що вище, ризикує заплутатись у метафізичних поняттях і негативних конотаціях. Якщо політичний процес вам геть не до душі, змініть своє ставлення до нього, хто зна cкількома зубами усміхнеться він у відповідь. Це в інших вимірах політикою цікавляться тоді, коли в ній відбувається щось незвичайне. Українців завжди тримають в напруженні, завжди підкидають свіжі інтриги, виборчі кампанії. Політика в Україні не зовсім демократична, але колоритна це точно. Шкода буде, якщо скоро наших президентів не прийматимуть за кордоном. Чи буде їм де похвалитись ерудицією і красномовством?
Іноді в цій країні доводиться відчувати себе старим бездомним песиком. Старим, бо байдужим, бездомним як непотрібним. На початку все надзвичайно цікавіше. Був кінець 1991 року. В атмосфері ще гостро пахло розпадом тоталітарного монстра, на дорогах гнили його уламки. Вдало їх оминаючи, моя сім'я верталася на батьківщину. Ким би я була там не знаю, але точно не безпритульною твариною. 
Немає коментарів:
Дописати коментар