Душа йде в вакуум

Бувають моменти, коли найкращим освітленням

 на вашому шляху є палаючий міст у вас за спиною.

***

Безглузде бринькання по звивинах, що скоро розкуряться в філософському змісті. Болять звивини, болить голова. Невдах підносять до рівня митця. Ти не входиш в число ні перших, ні других. Тебе не називають аутсайдером, не називають ніяк. Навіть ти це помічаєш – біль не вщухає, не повинен. Душа вирішила йти в вакуум. На початок хоча б позбутися болю, потім потрохи, як зістрижене волосся, скидати обростки суспільства. З чого починати? На першому плані надто багато, і в тому потоці найпотрібніших речей страшно щось залишити напотім. Незліченний транспорт, який ніколи не приїжджає вчасно, ранковий підйом, як спокута самого життя, формальності, що нікому не приносять ні шкоди, ні користі, бо якось не задумуєшся, власне легкораниме ego. То ті найперші посічені кінчики, з яких починається вся реальність. Їх нема, вже, наче, нема, більше, начебто, не буде…

Дальше… якісь непередбачені випадки, щось незаплановане, хоча до чого це, якщо вже нема планів, розкладів, обов’язків. Здається, так непогано, але до вакууму далеко. Виникає спокуса лишитися на півдорозі, в чистилищі. Тепер зникає весь біль, крім несвідомого. Стрижка вже досить коротка. Чути запах їдкого тютюну, де ароматизований? Горять гроші і документи. Останній розрив судин з суспільством. Впихаються, щоб перелити кров. «Рятуємо життя!» «Відстаньте, хто вам сказав, що смерть то не життя?» Та й зрештою, йдеться всього–на-всього про вакуум. О! забираємо людей! Видихнула дим. Треба прощатися з почуттями. Не було, в принципі, якихось особливих, але страшнувато різати. Серйозне роздоріжжя. Бракує рішучості. Тепер закурила по-справжньому. Пахне невагомістю. Цього разу тверезою. До речі, алкоголь випарувався десь на рівні людей. Скільки деталей пропущено! Знов шукається коротша дорога. На цей раз треба прочистити всі труби. А тому згоріло вбрання з магазинів і секондів, їжа здорова, нездорова, тваринна, нетваринна, з нею ідеї вегетеріанства, відпала потреба в гігієні. Страшно, може, хоч воду лишити. Більше холоднокровності – віддаємо все. Зникли дороги, будинки, хатинки, готелі, ресторани, серця з газет і журналів, послідовність, поміркованість, поступливість. Нема ні лісу, дерев, хмар, пір року, озер, сонця, неба. Вже не страшно. Заважає аж надто думка, але й вона зникне, коли не буде до чого прив’язатися. Ось розв’язуються родинні вузли. Вузли анатомічні. Геть нестрашно.

Ненароком виникають якісь відчуття – не все відійшло безслідно. Найбільше допікає, коли кров з носа хочеться писати, але коли читаєш написане – гориш від сорому. Ото відчуття, коли на сильному морозі мерзнуть частини тіла як недогризлі кості. Почуття вдячності. Відчуття, коли зранку хочеться води, відчуття, коли води нема. Коли дивишся на особу в якої однаково безглузді лайливі та розумні слова, коли їдеш в надто переповненій маршрутці, коли з-під плаща висовується довге волосся і ти не маєш куди його подіти, втім, як і себе. Коли не вдається реалізуватися. Біль посилюється – душа йде в вакуум. Жадібність, жалісливість, співчуття. Безмежне співчуття до невдячних з душами-інвалідами. Відчуття, коли в своїй безмежності доходиш до межі, коли не вистарчає часу, коли не вистарчає сну, коли не вистарчає букв, коли не вистарчає розуму, коли не вистарчає алкоголю (сміливості). Буває неймовірна залежність від атмосфери оточення. Творча криза – жахливо як для ледаря.

            Віддані речі вже ніколи не заволодіють, тим, хто іде в вакуум.

            Відсуваються глобальні питання – бути чи не бути, звідки походять люди, який сенс життя і чи вертатись з вакууму.

            Віддано тіло, що періодично стікало кров’ю, придбані за півціни ДНК і хромосоми, органи донорські, на пересадку. Волосся, тільки сьогодні найдорожче, не сиве і не фарбоване. Байдуже.

            Під шкаралупою лишилась драглиста субстанція, як тіло молюска чи равлика, але без панцира і запаху. Лишилося віддати час, рух і простір, світло і темряву, решта відійде автоматично, за абонементом.

Здається, чим не вакуум, але все ще кимось себе відчуваєш. Навколо нічого, навіть самого нічого теж нема. Може, щось сфальшовано?

            Віддаю слова. Скоро зникне і думка. Смакуєш останні речення і випльовуєш, як кров з ясен. Через 2.5 хвилини перестане продукуватись остання думка. Щось схоже на агонію. Це ж не смерть! Не відчуваєш себе фізично. Нірвана, тільки 2.5 хвилини. За цей час згадуєш, на яких позиціях стояла все життя і чи дійсно стояла. Рахуєш скільки добра зробила, і чи хоч в одній душі посіяла щось. Через хвилину розумієш, що таки не помираєш. Думки просто змінюють русло. Якби зараз подивилась  в дзеркало, що б побачила, і чи побачила б? Якби хтось потрібний опинився поруч, чи відчула би? А чим відчувати? Яку останню справу зробила б і яким чином? Через  ще одну хвилину бачиш, що всі думки земного формату безглузді, що думки взагалі безглузді. За 30 секунд до старту зникає потреба думати. Знову неповна реалізація. Не вичерпавшись самостійно, тебе дочерпує буття і наміряється розчинити в хаосі. Начебто, здійснюється. В останню мілісекунду душа несподівано для себе зауважує  здатність думати, і міркує, чи не краще було б стати духом. Але вакуум вже надто ущільнюється, щоб реалізовувати нелюдські бажання. Залишалося думати дальше.