Динаміка існування

Звучить погрозливе: «Двері закриваються». Вони обов’язково відкриються перед кимось іншим, але це буде згодом. Подорож обіцяє бути ніякою. Якщо чекати від неї більшого – в кращому випадку дуже втомишся.

            Люди заходять, виходять, штовхаються, займають місця, рідше їх звільняють. Шукають білети, хоч треба було б квитки, гроші, документи. Сваряться. Для них це надзвичайно важливо. Без цього їхнє життя не відбувається повністю. Для когось не відбувається взагалі.

            Речі на багажних полицях, в сумках, рюкзаках. Скільки валіз потрібно людині, щоб відчути себе самотньою? Будь-яка мандрівка – це завжди самотність. Навіть якщо їдеш не один. Сучасна людина підняла обидві руки і проголосила себе одинокою. З гордістю і сяйвом в очах. Ви ніколи не помічали, як в громадському транспорті люди завжди намагаються сідати окремо від інших. Навіть якщо ви знайомі одні з одним, оберете місце, де поряд нема нікого. Ви – на дистанції від соціуму, як мінімум так здається вам.

            Поїзд ще не встиг рушити, але кожен вже заснув в своєму індивідуальному світі. Навушники з гучною музикою, скляний погляд у вікно і ти знову на одинці з собою. Вкотре. Тобі не заважають сторонні розмови і чужі проблеми. У тебе вигідна позиція і правильна стратегія. Це майже успіх, принаймні так видається зовні. Мені не хочеться слухати музику у Великий Піст. Моя дорога буде набагато довшою.

            Рух, як процес динамічний, але пасивний стосовно тебе, змушує задуматись. Задуматись над тим, яке місце в цій системі відводиться тобі. Навіть за найоптимальніших прогнозів, розумієш, що ти тут не гравець (принаймні не в цій країні і не в цій електричці). А вся подорож затіяна навіть не тому, щоб перемістити тебе на певну відстань. Подорож – це доза ностальгії, антонім викиду адреналіну в кров. Тебе тривожить твоя непостійність, бо за вікном ти бачиш нерухомі будинки і людей, прив’язаних виживанням до осель, як собак до хазяїнів чи буд. Якщо в майбутньому психіатри не винайдуть поїздотерапії, доведеться скасувати чимало рейсів. Люди не можуть не лікувати психіки і не вживати заспокійливого, хоча б  такого приміського дешевого калібру.

            Крізь заплакане вікно проглядається картинка. Це дисплей теперішнього постіндустріального діагнозу. На чорній землі непотрібне листя, а ще смітя, яке вдало «заховали» з надією, що воно куди-небудь подінеться. Надії часто не виправдовують себе. Так сталося і цього разу. Сміття, як символ життєдіяльності людини і сигнал, що все в нормі, заполонило надри міста. Чим більші сміттєзвалища, тим багатші будинки поряд. І якщо прибирати зараз не престижно,  то накопичувати сміття за парканом вимагає статус.

            Дорогою мені раптово пригадалася одна вельми неприємна ситуація. Довелось мені їхати додому, як і годиться студентам, в п’ятницю. Електричка, за законом жанру, була переповнена. Напроти мене сиділа молода жінка. Вона зайняла місце біля себе чоловікові, що мав зайти на наступній зупинці. Проте старші жінки, що стояли біля неї почали обурюватися і нахабно заявили, що вони не потерплять такого зухвальства, і що хоча б до наступної зупинки хтось повинен сісти на вільне крісло. Жінка заперечувала, але на неї ніхто не зважав. Старші за ієрархією безцеремонно сіли біля неї  і заявили, що будуть сидіти тут до кінця. Молода жінка була вагітна, вона дуже розхвилювалася і сказала, що її чоловік тяжко працює на будівництві. На що старші почали розказувати про свій робочий стаж, графік і досвід в «добиранні» додому. В жінки на щоках заблищали сльози. Через величезну кількість людей, чоловік підійшов до неї через кілька зупинок. За цей час всі охочі встигли почути лекцію про невихованість і нахабність сучасної молоді. Камені в город вагітної жінки летіли безжально і по чітко визначеній траєкторії. Вона розплакалася ще дужче. В неї почалася кровотеча, на щастя, носова. Язики полум’яних моралісток запнулися, але все, що вони не встигли сказати, легко було прочитати в погляді. Спинити кров було важко. Хтось почав шукати лікаря. Одна з недавніх правозахисниць запитала:

            - Може, ти вагітна? – хоч чималий живіт і до того було добре помітно. – Ну тоді заспокойся, - докинула. Розшукали чоловіка, жінка вгамувалася, кровотеча спинилась. Я справді не знала, хто з названих дійових осіб працював важче і був більше втомлений, але я знала, що такі випадки здебільшого перетворюються в норму. А ще всю подальшу дорогу  я думала чим завинила жінка більше: тим, що вагітна, чи тим, що саме в цей час як ніколи потребувала присутності і підтримки чоловіка. Комусь потрібна позиція, комусь – сатисфакція.

            Спогади перериваються антрактом. У вагоні з'являються троє молодих хлопців-циган, чи то пак, ромів. В них якраз розпочалося приміське турне. Гітара, три акорди, дзвінкий голос, російські слова. Хтось відверто насміхається, хтось просить заспівати на замовлення.

            - Заробили хлопці, не просто так жебрають! – чути схвальне.

            Вони, роми, це діти вокзалів і електричок, їх одних подорож зовсім не тривожить і не змушує задуматись. Через них будь-який транспорт перетворюється на дім милосердя. Дім з одними дверима. А ще діти ромів ніколи не плачуть, навіть немовлята, хай би що там. В них свої пріоритети і свої маршрути, байдуже, що ви їдете пліч-о-пліч.

            Нам  часто здається, що ми поспішаємо додому, а ми просто зустрічаємось з одними людьми, прощаючись з іншими. Дім там, де ми і наш рюкзак з алібі для винних і авансом на існування. Мій наразі – на багажній полиці.

            Хтось вимірює кілометри треками, хтось – мегапікселями чи мегабайтами. Як на мене, дорога не підвладна електронним величинам. Я вимірюю її кількістю нерозвинутих думок. Людина перетворюється на проблему, коли перестає бути цікавою. Людина перестає бути цікавою, коли їй ні про що думати. Крізь вікно електрички життя перетворюється на лінзу спогаду. Ти проглядаєш документальні стрічки, але акценти вже розставлено. І який з тебе врешті-решт режисер!

            Пасажири крізь натовп пробираються до виходу.

-          Рухайся Ганю, не встигнем!

-          Та чекайте, куди буду пхатися! Я ше маю трохи… амбіції в голові!

            Усміхаюся краєчком губ. Поїзд мчить, а ти зупиняєшся, придумуєш влучне слово на кожен випадок, на кожен перон, на цілу подорож швидкісним без зупинок. І без зворотних квитків.