The Cure - End of the world

Політика НЕ профанація

Моя політика постукала в двері з повноліттям, як і заведено в цивілізованій країні. Зима 2010 була не настільки холодна, як неспокійна.  Електорату снилися тривожні сни, в повітрі не переводився запах агітаційних газет, людей дедалі необачніше почали ділити за колористикою, навіть колись невинний сніг набирав забарвлення. Словом, насувалися неабиякі (хоч згодом виявилось, що абиякі) зміни. Я хоч і встигла сказати майже всім своїм друзям, що на вибори принципово не піду, потайки плекала плани на майбутнє. Буде Янукович – кудись виїду (справді, чому б і ні), випаде фортуна комусь іншому – прийдеться залишитись. Згодом виявилось, що пункт «кудись виїду» стратегічно простіше змінити на позицію «я ж патріот, так не можна», інакше Януковичу прийшлося б просидіти в кріслі не один термін, доки я б зібрала валізи та інші необхідні ресурси. 

Але на вибори я все-таки пішла, не те щоб з простої людської цікавості, швидше «за компанію». В кабінці, за принципом таємності, усміхнулася сама до себе. Початок політично свідомого життя обіцяв не зовсім нічого. Читати бюлетень не стала, передбачення і сни здійснилися – написано все як і обіцяли. Десь там, в кабінці, невидимі політичні архангели здійснили наді мною обряд ініціалізації, заодно сказали, що крові не треба, то ж «галочку» я поставила синьою ручкою. 

Дійсно не минуло і півроку як бурхливо-політичне життя країни покликало мене до нових профанацій. Українське студентство вступило в епоху антитабачникової кампанії. Він, як, здається, ніхто інший, добре розумів важливість гуманітарної сфери для розвитку молодої країни. Студенти, на диво, зрозуміли теж, і саме ця розбіжність в поглядах не давала нам спокійно відсиджувати пари в рідній альма матері. Малювали плакати, утворювали живі ланцюги, зачитували листи-звернення. Лейтмотивом всього цього було нехитре «Табачника геть!». Вже в той час інтерес до політики в мене потроху згасав. Хто кому не сподобався невідомо, але антагоністичний конфлікт набирав обертів, тому на мітинги, хай і проти самого міністра освіти, я більше не ходила. Та й діалог той був надто конструктивним як на мене: ти йому «Отче наш», він тобі – «від лукавого». 

Черговий раз показати політиці жовту картку,  як я тоді собі думала, була нагода на виборах до місцевих органів влади. Чого тільки не тицяли в руки восени 2010 на вуличках міст країни, чого тільки не підсували під двері. Серед контенту були як відверті листівки-сповіді, так і такого ж роду подарунки (тобто відверті). Абонемент довіри до вищих категорій суспільства вичерпався, коли я проголосувала за «Партію Зелених». Ті вибори моя знайома охрестила роздачею патронів на безкоштовну революцію. А все безкоштовне в політиці малоефективне, як і мій тодішній голос. Після цього я зрозуміла що ажіотаж навколо виборів, особливо місцевих – не зовсім здорова річ. Ми просто наймаємо на роботу нових людей, або залишаємо старих, і так до безконечності. Політичні архангели побрязкали переді мною ключами державного раю і віддалились – їм такий непрофесійний підхід зовсім не сподобався. 

Загалом політика не електронна сигарета чи кава без кофеїну, тобто це не профанація, а традиція. А тому політична свідомість як і політична культура з'являються з віком. Мій дідусь, до слова, дуже добре розуміється на теперішніх політичних процесах, він знає, де захований корінь всіх невдач і як його ліквідувати. А прислухайтеся до мудрих слів бабусь, які час від часу проводять свої пленарні засідання біля дверей під’їздів, подивіться на їхні виважені рухи, на промовисті жести. Чи виникають у вас сумніви, що політика починається не з них? Все, що вище, ризикує заплутатись у метафізичних поняттях і негативних  конотаціях. Якщо політичний процес вам геть не до душі, змініть своє ставлення до нього, хто зна cкількома зубами усміхнеться він у відповідь. Це в інших вимірах політикою цікавляться тоді, коли в ній відбувається щось незвичайне. Українців завжди тримають в напруженні, завжди підкидають свіжі інтриги, виборчі кампанії. Політика в Україні не зовсім демократична, але колоритна це точно. Шкода буде, якщо скоро наших президентів не прийматимуть за кордоном. Чи буде їм де похвалитись ерудицією і красномовством? 

           Іноді в цій країні доводиться відчувати себе старим бездомним песиком. Старим, бо байдужим, бездомним як непотрібним. На початку все надзвичайно цікавіше. Був кінець 1991 року. В атмосфері ще гостро пахло розпадом тоталітарного монстра, на дорогах гнили його уламки. Вдало їх оминаючи, моя сім'я верталася на батьківщину. Ким би я була там не знаю, але точно не безпритульною твариною. 

Реклама, пропаганда та інша свобода або навіщо опускається ватерлінія?

Те, що приховується – інформація, все інше – реклама

Роберт Грін

З Ейфелевої вежі падає вниз стілець відомої фірми. Він пролітає більше 300 метрів і не розбивається. Перш ніж віддати належне виробнику, ви оцінюєте нестандартний спосіб знайомства з ще одним брендом. Ви вже знайомі? Але тепер все відбулося офіційно – вам відомо не лише обличчя, а й рід заняття – можна переходити на «ти»! Звісно ви не одразу  купите стілець - наразі він вам не потрібний. Та коли ваші звичні меблі не витримають ейфелевої висоти, ви згадає про ті, яким це під силу. Припустимо, ваш інтер’єр недавно модернізований. Стілець   «Thonet» придбають ваші родичі або знайомі, яким ви розповісте про незвичайну акцію. Одночасно в Англії на чотири фарфорові чашки «Wedgwood» кладуть плиту, а зверху - слона. Спостерігачі з подивом констатують, що чашки цілі. Навіть якщо продажі останніх не зростуть одразу, споглядальники автоматично перекваліфіковуються в категорію «потенційні покупці». Це плата за видовище. Видовище – класика божевільного піару.

     Шоу тривало. Для реклами камери «Panasonic Lumix ZX-1» з 8-кратним оптичним зумом у Великобританії створили гігантські копії звичайних предметів: голуба, дорожнього конуса, лавиці, склянки, поштової скриньки, каштану. В Дубліні щоб привчити місцевих мешканців викидати використані жувальні гумки в смітники за їх же допомогою приліпили кілька сотень пар взуття до асфальту, додавши наклейки з написом «Жувальна гумка. Краще приклеїти до смітника».

      Такі «креативні» видовища принаймі не викликали у вас роздратування, цілком очевидно, що навіть вразили. А величезний чорний «Hummer» у Санкт-Петербурзі, що весь день простояв на розчавленому легковому авто? Адже «Твій Hummer — твої правила!», чи не так? У вас легковик – на ваші претензії не зважатимуть.

     Такі акції пропонують для загалу. Але у вас на кухні, у святая святих дому розрекламований холодильник, мікрохвильова, новий засіб для миття посуду, якісні сковорідки та каструлі. Звісно, є й не зовсім гучні найменування – сміттєві пакети, гумові рукавички, дещо з продуктів. Ви не намагалися зоощадити, просто у відповідний момент не всі улюблені бренди порадували економ пропозицією. І наразі всі їхні неприземлені гасла не дисонують з тривіальною екзистенцією вашої кухні, але це поки що. Теорія шприца  працює і кількість введеної інформації  дає негласний імператив поведінці. А у вашій вітальні хороший плазмовий телевізор, у спальні теж. Дезінформованість на перший погляд  вам не загрожує.

     Пропаганда поставила під сумнів ефективність насильницьких методів. Епітети, метафори, ярлики, абстрактні образи, підтасовування фактів, апеляція до авторитетних джерел часто не залишають простору для логічного осмислення, співставлення фактів, бо й особливо співставляти нічого. Такі методи зараховуються фахівцями до найефективніших. Адже, пропаганда за Роджером Брауном це – переконування, яке корисне для того, хто переконує, але не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують. Надзвичайно інтенсивний вплив таких методів не залишає шансів вразливій психіці людини, сприйняття якої нерідко базується на стереотипах та упередженнях. «Маса легковірна і надзвичайно легко піддається впливові, вона не критична, неправдоподібного для неї не існує», - проголосив Фройд.

     Коренем слова «маніпуляція» є латинське manus - рука. У європейських словниках воно тлумачиться як звернення до об'єктами з певними намірами, цілями (наприклад, ручне керування, огляд пацієнта лікарем за допомогою рук). Тобто для таких дій потрібна неабияка  спритність і вправність. У техніці пристосування для керування механізмами є ніби продовженням рук (важелі, рукоятки) і називаються маніпуляторами. Звідси походить і сучасне переносне значення слова - спритне поводження з людьми як з об'єктами, речами. Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як «акт впливу на людей або керування ними зі спритністю, особливо із зневажливим підтекстом, як приховане управління або обробка».

     Нашу поведінку програмують, впливаючи на підсвідомість. Результатом буде зміна думок, поглядів, переконань у потрібному маніпуляторам напрямку.  Якісно замаскована під  правдиве повідомлення інформація може кардинально трансформувати світогляд. Факт впливу залишається непоміченим – гра в щирість завершується не на вашу користь.

      Людина може фільтрувати інформацію, яку отримує з одного каналу – аудіо чи візуального. А текст, начитаний диктором, сприймається як очевидна істина, навіть якщо відеоряд не пов'язаний за змістом із сказаним. Крім того, вам подають готовий новоспечений образ, адаптований під максимально позитивне сприйняття. Заспокійливий ефект викликає пасивність. Вас мають за об’єкт, якому важко сконцентрувати увагу, який не дуже освічений і шукає підтвердження своїм забобонам, страхам, симпатіям. Щоб об’єкт «не втік», готують страву з банальності, стереотипів, констататації фактів, які легко перетравити. Простий тон у формі твердження виключає можливість сумніву. Повторення магічним чином перетворює думку на дію. Якщо ж інформацію зробити терміновою, дещо позбавивши структури, її вплив різко підвищиться – наляканими і знервованими керувати легше. А ще вас можна ізолювати від стороннього інформаційного впливу! Словом, ви – безцінна сировина для вдосконалення й до того витонченого мистецтва маніпуляції. 

      Де шукати захисту від маніпулятивних технологій? Невже пропаганда, реклама з своїм скаженим піаром та нав’язливим імперативом непереможні?

     Люди, які звикли до постійних спроб маніпулювати громадською думкою за допомогою медіа, не припускають можливості критики без підступних меркантильних мотивів.  Люди не довіряють, тотально.

     Так, після оголошення результатів виборів 2002 року українські політологи та журналісти зробили майже одностайний висновок про цілковиту поразку маніпулятивних технологій. Справді, відсотки, набрані партіями, які робили ставку виключно на такі технології, не відповідали ні їхнім очікуванням, ні вкладеним коштам. Віртуальна реальність не стала реальністю й для українських виборців - як виявилося, на їхній вибір майже не вплинуло ні телебачення ні, тим більше, інтернет. А медіа-реальність, яку нав’язували провідні ЗМІ, сприймалася як така дуже небагатьма.

      Як причину називали прагматизм виборців. Проте політтехнологи домоглися втілення свого далекоглядного стратегічного плану - моделювання «проблеми» про майбутній розкол України. Однак, попри її відсутність, протягом виборчої кампанії і після її завершення вирішували і обговорювали це питання навіть ті, хто усвідомлював віртуальний характер такого «розколу».

   Маніпулятивні технології, програвши на тактичному етапі, продемонстрували свою перспективність на рівні стратегії, а українські ЗМІ виявилися вразливими у  розпізнавання сконструйованих віртуальних реальностей.

      На жаль, відтоді дива не відбулося - за лічені місяці не постали потужні незалежні видання, масова свідомість не навчилася відрізняти віртуальну реальність від справжньої, а інформаційний простір країни досі не захищають від інформаційних атак ззовні відповідні служби.

      Отже, якщо ви не повірили сьогодні, вас точно обдурять завтра. Або почнете обманювати і маніпулювати ви. Так цікавіше, бо вдосконалюється не тільки ваша здатність розпізнавати брехню, а й сама брехня. Має бути як у приказці – ніколи нашому теляті та вовка не спіймати, так повинен думати кожен.

      Ви плачете, підвищуєте голос, застосовуєте прийоми «чорної риторики», використовуєте питання-констатації. Це, звісно, базується на емоціях, а вони як відомо – основа маніпуляції. Ви щось говорите, про щось мовчите – власними устами надаєте актуальності й ваги одним подіям, тоді як інші ігноруєте. Згодом психологи опишуть ці механізми вашої поведінки і дадуть їм назви. Але це ваша міжособистісна комунікація, і ви в праві кидати з власної ейфелевої вежі будь-що і будь кому. Пам’ятаєте, що інформація – прихована і її не знайдеш на поверхні? Що суперечить глибокій істині теж є глибокою істиною. Все інше маніпуляція, що на весь голос називає себе абсолютною свободою.

Динаміка існування

Звучить погрозливе: «Двері закриваються». Вони обов’язково відкриються перед кимось іншим, але це буде згодом. Подорож обіцяє бути ніякою. Якщо чекати від неї більшого – в кращому випадку дуже втомишся.

            Люди заходять, виходять, штовхаються, займають місця, рідше їх звільняють. Шукають білети, хоч треба було б квитки, гроші, документи. Сваряться. Для них це надзвичайно важливо. Без цього їхнє життя не відбувається повністю. Для когось не відбувається взагалі.

            Речі на багажних полицях, в сумках, рюкзаках. Скільки валіз потрібно людині, щоб відчути себе самотньою? Будь-яка мандрівка – це завжди самотність. Навіть якщо їдеш не один. Сучасна людина підняла обидві руки і проголосила себе одинокою. З гордістю і сяйвом в очах. Ви ніколи не помічали, як в громадському транспорті люди завжди намагаються сідати окремо від інших. Навіть якщо ви знайомі одні з одним, оберете місце, де поряд нема нікого. Ви – на дистанції від соціуму, як мінімум так здається вам.

            Поїзд ще не встиг рушити, але кожен вже заснув в своєму індивідуальному світі. Навушники з гучною музикою, скляний погляд у вікно і ти знову на одинці з собою. Вкотре. Тобі не заважають сторонні розмови і чужі проблеми. У тебе вигідна позиція і правильна стратегія. Це майже успіх, принаймні так видається зовні. Мені не хочеться слухати музику у Великий Піст. Моя дорога буде набагато довшою.

            Рух, як процес динамічний, але пасивний стосовно тебе, змушує задуматись. Задуматись над тим, яке місце в цій системі відводиться тобі. Навіть за найоптимальніших прогнозів, розумієш, що ти тут не гравець (принаймні не в цій країні і не в цій електричці). А вся подорож затіяна навіть не тому, щоб перемістити тебе на певну відстань. Подорож – це доза ностальгії, антонім викиду адреналіну в кров. Тебе тривожить твоя непостійність, бо за вікном ти бачиш нерухомі будинки і людей, прив’язаних виживанням до осель, як собак до хазяїнів чи буд. Якщо в майбутньому психіатри не винайдуть поїздотерапії, доведеться скасувати чимало рейсів. Люди не можуть не лікувати психіки і не вживати заспокійливого, хоча б  такого приміського дешевого калібру.

            Крізь заплакане вікно проглядається картинка. Це дисплей теперішнього постіндустріального діагнозу. На чорній землі непотрібне листя, а ще смітя, яке вдало «заховали» з надією, що воно куди-небудь подінеться. Надії часто не виправдовують себе. Так сталося і цього разу. Сміття, як символ життєдіяльності людини і сигнал, що все в нормі, заполонило надри міста. Чим більші сміттєзвалища, тим багатші будинки поряд. І якщо прибирати зараз не престижно,  то накопичувати сміття за парканом вимагає статус.

            Дорогою мені раптово пригадалася одна вельми неприємна ситуація. Довелось мені їхати додому, як і годиться студентам, в п’ятницю. Електричка, за законом жанру, була переповнена. Напроти мене сиділа молода жінка. Вона зайняла місце біля себе чоловікові, що мав зайти на наступній зупинці. Проте старші жінки, що стояли біля неї почали обурюватися і нахабно заявили, що вони не потерплять такого зухвальства, і що хоча б до наступної зупинки хтось повинен сісти на вільне крісло. Жінка заперечувала, але на неї ніхто не зважав. Старші за ієрархією безцеремонно сіли біля неї  і заявили, що будуть сидіти тут до кінця. Молода жінка була вагітна, вона дуже розхвилювалася і сказала, що її чоловік тяжко працює на будівництві. На що старші почали розказувати про свій робочий стаж, графік і досвід в «добиранні» додому. В жінки на щоках заблищали сльози. Через величезну кількість людей, чоловік підійшов до неї через кілька зупинок. За цей час всі охочі встигли почути лекцію про невихованість і нахабність сучасної молоді. Камені в город вагітної жінки летіли безжально і по чітко визначеній траєкторії. Вона розплакалася ще дужче. В неї почалася кровотеча, на щастя, носова. Язики полум’яних моралісток запнулися, але все, що вони не встигли сказати, легко було прочитати в погляді. Спинити кров було важко. Хтось почав шукати лікаря. Одна з недавніх правозахисниць запитала:

            - Може, ти вагітна? – хоч чималий живіт і до того було добре помітно. – Ну тоді заспокойся, - докинула. Розшукали чоловіка, жінка вгамувалася, кровотеча спинилась. Я справді не знала, хто з названих дійових осіб працював важче і був більше втомлений, але я знала, що такі випадки здебільшого перетворюються в норму. А ще всю подальшу дорогу  я думала чим завинила жінка більше: тим, що вагітна, чи тим, що саме в цей час як ніколи потребувала присутності і підтримки чоловіка. Комусь потрібна позиція, комусь – сатисфакція.

            Спогади перериваються антрактом. У вагоні з'являються троє молодих хлопців-циган, чи то пак, ромів. В них якраз розпочалося приміське турне. Гітара, три акорди, дзвінкий голос, російські слова. Хтось відверто насміхається, хтось просить заспівати на замовлення.

            - Заробили хлопці, не просто так жебрають! – чути схвальне.

            Вони, роми, це діти вокзалів і електричок, їх одних подорож зовсім не тривожить і не змушує задуматись. Через них будь-який транспорт перетворюється на дім милосердя. Дім з одними дверима. А ще діти ромів ніколи не плачуть, навіть немовлята, хай би що там. В них свої пріоритети і свої маршрути, байдуже, що ви їдете пліч-о-пліч.

            Нам  часто здається, що ми поспішаємо додому, а ми просто зустрічаємось з одними людьми, прощаючись з іншими. Дім там, де ми і наш рюкзак з алібі для винних і авансом на існування. Мій наразі – на багажній полиці.

            Хтось вимірює кілометри треками, хтось – мегапікселями чи мегабайтами. Як на мене, дорога не підвладна електронним величинам. Я вимірюю її кількістю нерозвинутих думок. Людина перетворюється на проблему, коли перестає бути цікавою. Людина перестає бути цікавою, коли їй ні про що думати. Крізь вікно електрички життя перетворюється на лінзу спогаду. Ти проглядаєш документальні стрічки, але акценти вже розставлено. І який з тебе врешті-решт режисер!

            Пасажири крізь натовп пробираються до виходу.

-          Рухайся Ганю, не встигнем!

-          Та чекайте, куди буду пхатися! Я ше маю трохи… амбіції в голові!

            Усміхаюся краєчком губ. Поїзд мчить, а ти зупиняєшся, придумуєш влучне слово на кожен випадок, на кожен перон, на цілу подорож швидкісним без зупинок. І без зворотних квитків.

Душа йде в вакуум

Бувають моменти, коли найкращим освітленням

 на вашому шляху є палаючий міст у вас за спиною.

***

Безглузде бринькання по звивинах, що скоро розкуряться в філософському змісті. Болять звивини, болить голова. Невдах підносять до рівня митця. Ти не входиш в число ні перших, ні других. Тебе не називають аутсайдером, не називають ніяк. Навіть ти це помічаєш – біль не вщухає, не повинен. Душа вирішила йти в вакуум. На початок хоча б позбутися болю, потім потрохи, як зістрижене волосся, скидати обростки суспільства. З чого починати? На першому плані надто багато, і в тому потоці найпотрібніших речей страшно щось залишити напотім. Незліченний транспорт, який ніколи не приїжджає вчасно, ранковий підйом, як спокута самого життя, формальності, що нікому не приносять ні шкоди, ні користі, бо якось не задумуєшся, власне легкораниме ego. То ті найперші посічені кінчики, з яких починається вся реальність. Їх нема, вже, наче, нема, більше, начебто, не буде…

Дальше… якісь непередбачені випадки, щось незаплановане, хоча до чого це, якщо вже нема планів, розкладів, обов’язків. Здається, так непогано, але до вакууму далеко. Виникає спокуса лишитися на півдорозі, в чистилищі. Тепер зникає весь біль, крім несвідомого. Стрижка вже досить коротка. Чути запах їдкого тютюну, де ароматизований? Горять гроші і документи. Останній розрив судин з суспільством. Впихаються, щоб перелити кров. «Рятуємо життя!» «Відстаньте, хто вам сказав, що смерть то не життя?» Та й зрештою, йдеться всього–на-всього про вакуум. О! забираємо людей! Видихнула дим. Треба прощатися з почуттями. Не було, в принципі, якихось особливих, але страшнувато різати. Серйозне роздоріжжя. Бракує рішучості. Тепер закурила по-справжньому. Пахне невагомістю. Цього разу тверезою. До речі, алкоголь випарувався десь на рівні людей. Скільки деталей пропущено! Знов шукається коротша дорога. На цей раз треба прочистити всі труби. А тому згоріло вбрання з магазинів і секондів, їжа здорова, нездорова, тваринна, нетваринна, з нею ідеї вегетеріанства, відпала потреба в гігієні. Страшно, може, хоч воду лишити. Більше холоднокровності – віддаємо все. Зникли дороги, будинки, хатинки, готелі, ресторани, серця з газет і журналів, послідовність, поміркованість, поступливість. Нема ні лісу, дерев, хмар, пір року, озер, сонця, неба. Вже не страшно. Заважає аж надто думка, але й вона зникне, коли не буде до чого прив’язатися. Ось розв’язуються родинні вузли. Вузли анатомічні. Геть нестрашно.

Ненароком виникають якісь відчуття – не все відійшло безслідно. Найбільше допікає, коли кров з носа хочеться писати, але коли читаєш написане – гориш від сорому. Ото відчуття, коли на сильному морозі мерзнуть частини тіла як недогризлі кості. Почуття вдячності. Відчуття, коли зранку хочеться води, відчуття, коли води нема. Коли дивишся на особу в якої однаково безглузді лайливі та розумні слова, коли їдеш в надто переповненій маршрутці, коли з-під плаща висовується довге волосся і ти не маєш куди його подіти, втім, як і себе. Коли не вдається реалізуватися. Біль посилюється – душа йде в вакуум. Жадібність, жалісливість, співчуття. Безмежне співчуття до невдячних з душами-інвалідами. Відчуття, коли в своїй безмежності доходиш до межі, коли не вистарчає часу, коли не вистарчає сну, коли не вистарчає букв, коли не вистарчає розуму, коли не вистарчає алкоголю (сміливості). Буває неймовірна залежність від атмосфери оточення. Творча криза – жахливо як для ледаря.

            Віддані речі вже ніколи не заволодіють, тим, хто іде в вакуум.

            Відсуваються глобальні питання – бути чи не бути, звідки походять люди, який сенс життя і чи вертатись з вакууму.

            Віддано тіло, що періодично стікало кров’ю, придбані за півціни ДНК і хромосоми, органи донорські, на пересадку. Волосся, тільки сьогодні найдорожче, не сиве і не фарбоване. Байдуже.

            Під шкаралупою лишилась драглиста субстанція, як тіло молюска чи равлика, але без панцира і запаху. Лишилося віддати час, рух і простір, світло і темряву, решта відійде автоматично, за абонементом.

Здається, чим не вакуум, але все ще кимось себе відчуваєш. Навколо нічого, навіть самого нічого теж нема. Може, щось сфальшовано?

            Віддаю слова. Скоро зникне і думка. Смакуєш останні речення і випльовуєш, як кров з ясен. Через 2.5 хвилини перестане продукуватись остання думка. Щось схоже на агонію. Це ж не смерть! Не відчуваєш себе фізично. Нірвана, тільки 2.5 хвилини. За цей час згадуєш, на яких позиціях стояла все життя і чи дійсно стояла. Рахуєш скільки добра зробила, і чи хоч в одній душі посіяла щось. Через хвилину розумієш, що таки не помираєш. Думки просто змінюють русло. Якби зараз подивилась  в дзеркало, що б побачила, і чи побачила б? Якби хтось потрібний опинився поруч, чи відчула би? А чим відчувати? Яку останню справу зробила б і яким чином? Через  ще одну хвилину бачиш, що всі думки земного формату безглузді, що думки взагалі безглузді. За 30 секунд до старту зникає потреба думати. Знову неповна реалізація. Не вичерпавшись самостійно, тебе дочерпує буття і наміряється розчинити в хаосі. Начебто, здійснюється. В останню мілісекунду душа несподівано для себе зауважує  здатність думати, і міркує, чи не краще було б стати духом. Але вакуум вже надто ущільнюється, щоб реалізовувати нелюдські бажання. Залишалося думати дальше.