«Тут ми вбили найкращі хвилини свого життя» або «Всі дебіли, хто тут пише»

Навіщо вбивати те, що титулуєш найкращим? В ім’я чого приносять такі жертви? Навряд чи знайдеш багато варіантів відповідей, якщо ти, звісно, не прихильник мазохізму. Та коли вже тобі поталанило бути студентом і перед тобою - парта, засоби для потенційного рисунку, нецікавий лектор або апріорна інтенція пропустити «повчання» повз вуха – залишається тільки офіційно оголосити про скоєння злочину. Тобто вбити найкращі хвилини. Тобто розмалювати парту.

От з такою надією увіковічнити миті власної екзистенції твориться андеґраудне мистецтво. Шедеври анонімні, як у Темні віки, бо ж автори, як люди з глибокою вірою, в усьому і так вбачають долю прибирання. Студентське мистецтво заради мистецтва має свої канони, жанри і методи. Воно формується у двох основних напрямах – як не дивно, графічному та вербально-трансформованому (правило «як чую, так пишу» і справді тісно зближує останній з вербальною сферою мовлення). Тому розповім детальніше про правила. Якщо ти бачиш перед собою напис типу «Оксана the best», обов’язково закресли другу частину фрази і додай – «дура». Кожен митець, що цінує свою працю, без сумніву робить так само. При цьому дуже добре, якщо попередній запис зроблено коректором, а відредагований – чорною кульковою ручкою. Це додає авторитетності тобі і шедевральності твоєму творінню. Слідкувати за правилами правописання у цьому ділі вважається ознакою поганого тону. Так, російською слова «корова» слід написати як мінімум «карова». Креатив дорожчий грошей і авторський правопис тут тобі в поміч. З погляду змісту, пиши сильно і лаконічно, якщо ти, звісно, не з факультету журналістики. «Сили» тобі додадуть нецензурні вислови і вишукані обрАзи та образи, а щодо лаконічності – то це практична сторона мистецтва – так певніше і глибше вкарбуєш полумяні слова у деревяні надра парти. Коли ж ти вже маєш причетність до журналістського ремесла – не зраджуй покликанню. Памятай, що інформаційні жанри на студентських партах не витримуюють конкуренції,  вони надто недовговічні будь-де. Потрібна серйозна аналітика і світоглядна, вартісна, словом, «крута», публіцистика, про яку тобі принагідно розкажуть на лекціях. Отжож, пиши вірші, уривки з романів, або ж цитати з пісень. Звичайно ж, власних. Якщо ж у тебе період творчої кризи, а виконати план треба все одно, напиши хоча б ім’я музиканта, музику якого зараз чуєш у навушниках. Так ти не просто матимеш шанс на реванш, а й заодно розкриєш свою яскраво-неповторну індивідуальність. У гіршому випадку напиши хоча б своє ім’я у зменшувано-пестливій формі.

Щодо представників другого напряму, графічного, тут теж важливу роль грає спеціалізація. Люди не художнього складу руки мають перерогативу залишити після себе на робочому місці зірочку, квіточку, сердечко, а щоб оригінальніше – то й герб або свастику. Судячи з розписаних парт, любителів флори серед цієї категорії найбільше.

Однак щоби якось систематизувати і узагальнити вищесказане, довелося просити допомоги в соціології. Збір потрібної інформації та контент-аналіз дозволили виокремити основні тренди студентського постнаскельного мистецтва. Для адекватної репрезентативності обрали навчальні заклади різного рівня акредитації - Львівське вище професійне художнє училище та Львівський національний університет імені Івана Франка. Щодо першого, то в поле зору дослідження потрапили аудиторії, де картають студентські будні живописці-флористи. В університеті за дивним збігом обставин довелося сконцентрувати увагу на кабінети студентів, які вправляються зі словом. Акценти, як на мене, розставлено зрозуміло. То ж чи є істина на студентській парті, і яка вона?

Як не дивно, і студенти художнього училища (чом би й ні!) і вихованці університету набагато частіше зображають інформацію, а не описують її. Цей феномен парти показав, що незалежно від спеціалізації чи акредитації закладу, і перші, і другі надають перевагу малюнку. Результати збіглися навіть у відсотковому еквіваленті – 67% «графіки» проти 37% слів. Топ-місця серед зображень на  партах в училищі займають обличчя хлопців, сердечка та смайлики – по 17% кожне. Далі за частотою зображання іде обличчя дівчини (13%). При цьому варто зазначити що ці графіті – не просто схематичне зображення, а повноцінний художній ескіз. Рівень виконання, звісно, залежить від руки майстра, але вже сама претензійність виправдовує назву  навчального закладу. До душі студентам-художникам малювати флору та фауну – по 8%. Для зображення обирають ті види живої природи, що мають відносно нескладну будову – квіти, а серед тварин чомусь популярні риби і, звісно, символи візуальної інтернет-культури – котики. Рибкам домальовують хвильки, а квітам – обрамленя-орнамент (теж 8%). Тут уже прослідковується вплив навчальної програми - виконання орнаменту - це одна з обов’язкових робіт в процесі навчання. А спеціалізація «живописець-флорист» розкриває таємницю сентименту до зображення квітучих рослин. Більш витончені натури малюють на столах вигадані істоти (4%), які проте не перегукуються з мультиплікаційними персонажами. Серед досліджуваних об’єктів знайшовся  тризуб. Вияв це патріотизму чи вправляння у виконанні державного символу сказати непросто. Тому сподіватимемось на правильність першого варіанту.

Студенти Франкового університету малюють на партах більше, чим завдячують, напевне, рівнем акредитації в порівнянні з колегами нижчої кваліфікації. Та й звісно, більшій мірі повноважень і ліберальності старших за рангом. Одноосібне лідерство з великим відривом серед графіті на університетських партах  займають… квіточки! Аж 39%, враховуючи велику квітучу галявину, яка потрапила під соціологічну вибірку. Проте і без врахування того квітучого місця, рослини траплялись найчастіше. Номінація другого місця ще несподіваніша – 12% зображень на партах це – свастика. Студентів неабияк турбує роль ідеології в сучасному дезорієнтованому суспільстві, а радикальне забарвлення настроїв дуже характерне для молодого покоління.  На третьому місці за частотою зображення – хлопці та частини людського тіла (очі та чоловічий статевий орган), по 9%. Це може бути вказівкою на кількісне співвідношення статей серед студентства. Сердечка, смайлики та тварини не такі популярні серед вихованців університету, як у представників художнього училища. Їх частка – по 6%. Та й погляд на тваринний світ дещо відмінніший, поряд з традиційними котиками, місце риб займають бджоли. Рідко зображають дівчат, двох людей схематичної будови та зірки (3%). Астрономічну нішу проте заповнили зображенням Сатурна. Щодо  техніки виконання, то можна знайти як невпевнені рисунки-карикатури, так і цілком пристойні «шедеври».

На партах студенти і малюють, і пишуть. Останній вид мистецтва, правда, не такий популярний як попередній, але пропустити його повз увагу не лише не коректно, а й не цікаво. Як ми вже порахували раніше, написи на партах і в одному і в іншому навчальному закладах представлені майже в однаковій кількості. Суттєву різницю приховує зміст цих послань. Майбутні художники найчастіше пишуть обрАзи, або якісь окремі літери. У відсотковому відношенні це небагато – по 14%. ОбрАзи не надто оригінальні: «лох, карова», літери, в принципі, теж. Серед іншого – імена (Вася), крилаті фрази типу «жизнь продолжаетса», традиційне «I love you» та його похідні, і якесь дуже логічне «блоха – ха-ха-ха». Як кажуть, з підтекстом. У музиці митці-початківці надають перевагу електропанку у виконанні британського Prodigy.

Натомість «університетці», як свідчать їхні ж різьблення, слухають Lady Gaga, повер-метал Halloween-у та KoЯn. Популярні в цьому середовищі обрАзи тісно перегукуються з тими, що і у попередньої категорії. Проте, якщо в училищі нецензурні написи майже не трапляються (дається взнаки контроль з боку викладачів), то в університеті вони нерідкість, а їх модифікації та креатив, з яким підходять до «неформатної» писанини, відверто вражає. Такі висловлювання часто персоніфіковані й можуть бути спрямовані на окрему особу, або ж носять ксенофобський характер. Франкові студенти люблять знаменитостей – імена музичних та наукових кумирів (під останніми маю на увазі викладачів), на партах трапляються найчастіше – у 16% випадків. Така прихильність трансформується в цитати з пісень (11%), наприклад, приспів з пісні «Хочу твого тепла»  гурту «Шоколадка» (якщо слів ви не знаєте – втратили реально небагато), або відоміше «We will rock you». Люди, які працюють зі словом, не лише відтворюють чужі шедеври, а й продукують власні. Вони мають характер побажань - «Бажаю тому, хто це зараз читає гарного та позитивного настрою, незважаючи ні на які обставини», або дидактичних настанов - «Всі дибіли, хто тут пише» (авторський правопис зберігається). Цікаво, до якої категорії автор вислову відносить себе?.. Ну і звісно ж куди без високих жанрів – поезії. До вашої уваги:

Налий мені текіли,

я хочу бути п’яною,

тоді собі дозволю

поцілунків волю...

Не вражає, чи ви не орієнтуєтесь у сучасній літературі? Авторства нема. Бо на університетських партах жіночих імен мало, всього 5 %. Чоловічих ще менше. Знову відображення статевої квоти у стінах аудиторії.

Справедливості ради варто зазначити, що свій університет студенти люблять, принаймні пам’ятають його ювілейні дати. Про це свідчить запис, оформлений  у стилі вуличного графіті, «350 років ЛНУ». І це поряд із викарбуваним «Україна», конкретно-означеним «малий» і щирим репортажним «хочу спати».

Крилату епітафію «Тут ми вбили найкращі роки свого життя» я побачила на стіні у коридорі університету. І здалася вона мені дуже промовистою. Як ще розповісти про вбиті хвилини, пережиті емоції, особисті симпатії, незвичайні захоплення безпосередньо і наче між іншим. Студентський фольклор певним чином вкарбовується в неформальну історію закладу. Його колоритні форми, зроблені різними почерками і підручними засобами, зміст, породжений роздумами над сенсом лекцій, передається як по горизонталі, так і вертикально. А це - комунікація, загостреність критичного погляду, врешті-решт плекання своєрідної студентської культури. І незаангажованої творчості. То, можливо, не всі дебіли, хто тут пише?

КУЛЬТУРНА ПРОВІНЦІЯ КРАЇНИ

 Чому Львів не хоче бути П’ємонтом?  

 Статус культурної столиці країни Львову надали у квітні 2009 року.  Місто єдине, що володіє таким титулом, адже з того часу, попри заплановане, звання не присуджувалось взагалі. За іронією, чи то випадково, а, можливо, й виправдано, Львів залишається одноосібним культурним осередком, увінчаним офіційним статусом. Для інших міст він (статус) формально є всього лиш амбіціями. А щодо П’ємонту, то цей образ приміряв на Галичину Грушевський 1906. Згідно з історією та відповідно до метафори, звідси мало б розпочатись об’єднання українських земель проти спільного ворога-чужинця. П’ємонтом Львів вважають досі, не об’єднує місто українців спільною ідеєю вже, м’яко кажучи, кілька років. Виникло типове непорозуміння з розряду «дійсне/бажане»?

Коли говорять про Львів як культурну столицю, мають на увазі перш за все численні фестивалі, започатковані саме тут. Згадують музеї й театри, заклади харчування, розвинений готельний бізнес і хороше транспортне сполучення. Все це дійсно є, і людина, яка ніколи не була у Львові, прочитавши такий перелік  у розширеному варіанті і відкинувши патріотизм до своєї малої батьківщини, погодиться з такою номінацією культурного центру. Проте недостатньо пригощати гостей та осілих мешканців пампухами, сиром та шоколадом, і з такої трапези робити культуру вищого ґатунку. Тематичні кав’ярні, ресторани, бари з колоритними галицьким назвами на вивісках та в меню це всього лиш фрагмент ринкового механізму сфери обслуговування і творіння «гвинтиків», які працюють на ринок – креативних директорів та піар-менеджерів. І це не більше, не менше ніж закономірно. І з такого ж погляду це не погано.

Львів по-праву називають містом з величезним туристичним потенціалом. Лише з цього ракурсу можна говорити про розвинену інфраструктуру, готелі, заклади харчування і транспорт. Справді, турист – пріоритет номер один. Особливо, коли заходиш пообідати і замовляєш деруни, а у відповідь чуєш, що можуть приготувати «лише каву», бо кухня зайняти – там готують страви для бенкету групі туристів-поляків, які «сидять внизу», читати - в кращому залі. Турист – святіший за клієнта. Якщо звернутися до продавця польською, англійською, німецькою чи будь-якою іншою іноземною, якість обслуговування покращиться в рази – тобі посміхатимуться, привітно порадять-допоможуть, а якщо треба  буде – покажуть дорогу і проведуть. І все це чудово, якби не диференціація «свій/турист». Турист може більше заплатити, турист з усіх слів найбільше зрозуміє посмішку, а тому обов’язково повернеться і заплатить ще більше. Свій – хіба що зіпсує настрій, тому обслуговувати його варто заздалегідь нахмурившись. Класична дихотомічна пара, породжена специфічно-ментальною культурою. Це характерні приклади, але підкреслюю - не тенденційні.

     Проте і для туристів є виняток – це міський транспорт. Якщо вже пощастило скористатися послугами хордової маршрутки напрямку Сихова, твоя національність нікого не хвилюватиме, крім тебе. Закони соціального дарвінізму на цій території досі не скасовані, замість відірваного ґудзика залишиш на пам'ять культурний шок. Розвивати тему міського транспорту далі вважаю недороченим.

І хоча всі вищенаведені приклади трапляються не завжди, а час від часу, чомусь, на обличчі міста вони виражаються особливо яскраво. Центр Львова охороняє ЮНЕСКО, відповідно ця частина має привабливо-європейський вигляд, але часом достатньо зайти за браму, щоб докорінно змінити, зіпсувати враження. І якщо тут все надто неоднозначно, то місця, що природно позбавлені протекторату ЮНЕСКО у багатьох викликають стрес. Матвій Ганапольський, уродженець Львова, який побачив рідне місто через півстоліття сказав: «Таке враження, що люди, які створили місто, сіли в літак і полетіли в космос, а для наступних ця краса нічого не була варта». Мені пощастило більше – Львів я знаю зовсім небагато часу, але й на моїх очах псують несмаком неповторні архітектурні ансамблі, і вони безповоротно відлітають в космос. Їх місце займають пластикові торгові центри, які, за логікою, напевне, стануть туристичними об’єктами для нащадків. А ще кіоски, які виростають на кожному вільному квадратному метрі тротуару. Все, чим сьогодні пишається Львів – створено не менше століття тому.

Знайомі художники жартують: «Київська ліпнина на будинках скидається на роботу студентів-першокурсників, львівська – витвір випускників елітного вишу». Але над всією цією красою нависають хвилі Лети у вигляді масової споживацької культури. І це не може бути ознакою культурної столиці.

І ще одне, мабуть, найважливіше. Галицька націоналістично-забарвлена ментальність є каменем шовінізму в плані ідеологічного об’єднання нації. Прекрасно, що тут шанують і пам’ятають Бандеру та УПА, але неприпустимо зараз шукати в цьому міцний грунт соборної держави. Ще кілька поколінь свідомо ненавидітимуть одне одного, якщо ми акцентуватимемо на тому, що роз’єднує державу. Ще довго грузнутимуть в болоті стереотипів та дезінформації, аж доки не домовляться про спільне минуле і не побачать спільного майбутнього. Бо справді неприємно дивитися на бритоголових підлітків, які несуть прапори УПА, портрети Бандери, Шухевича, Коновальця та націоналістичну символіку, на якій багато кому ввижається свастика. Майже всі ті підлітки одночасно ховають свої обличчя, кидаючи димові шашки, і все це – марш на честь загиблих українських героїв. Адекватних серед цього натовпу на перший погляд небагато. Бачив би Бандера, для чого пригодилася його ідеологія! Сумно, що такий імідж створює когорта псевдо-націоналістів, і через це несвідомі люди, які свято вірять в існування нацистів зі зброєю в руках, бояться приїжджати до «бандерівського» Львова. А він то далеко не такий! Кожен п’ятий на його вулицях розмовляє російською, половина з них – демонстративною російською з твердим українським акцентом. Надто профанативний цей Львів і незрозуміло, чому він так змагається за звання, яке давно не належить йому. На жаль, чи на щастя, аристократії як такої вже не має, а інтелігенція не продукує нічого нового, що так потрібно країні. Потрібно більше, ніж статус культурної столиці.

Проте з культурною провінцією Львів навіть дуже співзвучний. Адже культура по-провінційному дещо відрізняється від загальноприйнятої. І нема у цьому нічого ганебного.

УКРЗАЛІЗНИЦЯ ПРИМІСЬКОГО КАЛІБРУ: ALL INCLUSIVE

Вони старі, заїжджені, некомфортні, а по п’ятницях і неділях просто жахливі, ці приміські електрички. Їхнє місце сміливо мали б зайняти швидкісні Hyundai, адже це їх реальне призначення – приміські рейси. Але річ не в тому. Якщо мені кров з носа треба добратися додому в п’ятницю вечором, необхідно запастися неабияким терпінням. І я не винитиму студентів, які повертаються з навчання, ані бабусь і тітоньок, що тягнуть свої візки з базару. Не звинувачую і тих, хто серед цього маскараду розгортає власний нехитрий бізнес. Та й що там вагони, коли їх спроектували не безрозмірними! Але все це у сумі перетворюється на пекло, а пасажири  - в натовп, якому до вподоби вдавати з себе бидло. Звісно, атмосфера у вагоні цьому тільки сприяє. А чому б і ні, якщо ти сильний, розлючений, часто напідпитку і їхати тобі ледь не півгодини! Натомість слабкі або ж виховані залишаються зі своїми переконаннями сам на сам.

Отож, електропоїзд переповнений, зайти у вагон у момент прибуття транспорту – те саме, що пройти природний відбір у найреальніших його проявах. Я стараюсь приходити дещо пізніше, бо часто не витримують не лише нерви, а й одяг, рюкзак і чого доброго кістки! Один вагон першого та декілька другого класу не пускають у хід на цей напрям вже десь півроку. На ці місця можна було взяти квитки. І хоча брати їх потрібно було як і годиться в касах Укрзалізниці (від 45 діб), зате там почував себе пасажиром, навіть якщо над тобою нависали тіла замучених роботою і, звісно ж дорогою, людей. Вини ти майже не відчував – за своє м’яке крісло заплатив сповна. І навіть якщо доля не притримала для тебе такого місця, твої затерплі ноги і розхитані нерви тішила думка, що десь зовсім поряд люди подорожують як люди, а не перевозяться як тварини. Так от статус пасажира відтепер підкріплює лише маленький синій папірець, схожий на чек.

В ідеалі електричка прибуває за півгодини до відправлення, насправді – за хвилин 15-20. Якщо перечекати драматичну прелюдію застрибування у вагон, на посадку залишається хвилин 10. Цього разу дорогу на перон перекриває міліціонер і просить показати квиток. Правила є правила, розумію і ще заздалегідь розвертаюся назад до кас. Тим паче, що взяти квиток у касі набагато простіше, ніж потім з самої преісподні вагону витягувати документи і гроші. Там на мене чекає несподіванка – кількаметрова черга тягнеться ледь не до входу. Розумію, що мої шанси отримати квиток надто примарні і прямую назад до перону. Там ввічливо пояснюю ситуацію. У відповідь чую, що поїду додому наступним поїздом (це десь так завтра вранці), або маршруткою (десь так завтра вранці, але дещо скоріше). Почуваю себе нездарою, що в останній момент вирішила поїхати в другий кінець країни без білета, мало того – без грошей і совісті, але претендую на нижнє місце у купе з постіллю і безплатним чаєм… І кому на цьому вокзалі поясниш, що ти просто студент, який повертається з навчання, тримає у руці студентський і готовий, попри свій статус, заплатити нещасних 5,50 у залізничній касі вокзалу на благо Укрзалізниці? І кому з розлючених жінок і п’яних чоловіків розкажеш, що зовсім не ти і не твій, у 5 разів менший за їхні клунки рюкзак, є причиною колапсу всередині цього приміського рейсу? І де напишеш скаргу, що їхні цивілізовані правила аж ніяк не йдуть у ногу з варварськими реаліями, і що якомусь керівникові не вистачає клепки дочепити 3 вагони 1975 року виготовлення мінус третього класу? Хоча б тому, що стояти на двох ногах як-не-як зручніше, аніж на одній.