СВІТОВІ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ. ДЕНЬ ДРУГИЙ

Семінар зі світових стандартів журналістики продовжувався і 16 лютого. Його учасники не змінились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Центральною темою надалі були професійні стандарти журналіста. На що він має право, а що є грубим порушенням?

Приватність. Де закінчується публічність і починається особисте? Інколи провести таку межу неможливо без врахування суспільної користі та контексту. Проте, якщо відомі люди обрили такий шлях, вони повинні розуміти, що націлений на їхню особу об’єктив журналістської камери  у громадському місці – ніяке не порушення приватності. Буває, що люди стають публічними через якусь трагедію. В такому випадку кожен має право насамоті переживати своє горе. Втручання, без наданої на те згоди, невиправдане.

Стандарти забороняють знімати чи показувати самогубство. Вважається, що це може спричинити зростання такої статистики. Не повідомляють імена злочинців, якщо вони неповнолітні. Їм варто дати шанс.

Право на відповідь. Особа, яку критикують, має право на своє виправдання. В Європі це дуже поширена практика. В Україні ним ефективно користувалася Наталія Вітренко для фактично безкоштовної «промоції» власних поглядів. Цікаво, що в США права на відповідь немає. Там вважають, що людина сама повинна шукати собі «трибуну» і аудиторію, що поділяє її погляди. Чому газета має друкувати матеріали авторів, позицію яких не підтримує? Відповіді, як бачимо, різні.

Анонімні джерела. Не приховуйте джерел інформації – Ви знищуєте довіру до себе! Джерело має бути назване! Шукайте тих, хто погодиться співпрацювати з Вами відкрито. Якщо вже Ви дало слово анонімності порушувати його не можна в жодному випадку. Так, в Швеції це закріплено на законодавчому рівні. Варто задуматись, чому джерело надає інформацію, але не хоче, щоб його називали? Не давайте себе використовувати!

Синдром таксиста. Клієнт платить таксисту за те, що останній якнайшвидше, якнайкоротшою дорогою довезе його до потрібного місця. Відповідно власник платить журналістові, щоб він якнайкраще, якнайефективніше втілював у життя потреби першого. Так «пояснили» Валерію Іванову на одному з семінарів у Миколаєві… А коли пацієнт платить лікарю, теж має вказувати як лікувати? На жаль, в Україні журналіст таки догоджає власнику. Медіа-холдинги – своєрідні розсадники синдрому таксиста (моє припущення).

Фальсифікаціям – ні. Вони не вигідні. Правда, допускаються журналістські жарти 1 квітня. Але нерідко їх приймають за чисту монету. Володимир Мостовий розповідав, як свого часу пожартувало «Дзеркало тижня». В газеті написали, що Японія готова виплатити зовнішній борг України в обмін на експорт сала та ще деяких продуктів. Газету тоді надсилали засновнику в США поштою. Через два тижні Юрій Орліков (він же засновник) здивовано запитав: «На біржі вже почалися «двіженія». Це що, правда?»

Буває, що таку  першоквітневу «новину» передруковують інші видання. Поширюються чутки. В принципі, за таке можна подавати в суд. Але йдеться про некомпетентність журналіста. Золоте правило – перевір! Як мінімум двічі.

Рух «copy-paste». Ним кишить Інтернет простір. Часто навіть ідентифікувати оригінал неможливо. Один текст - різні автори. Проблемою також є відсутність посилань, що теж є порушенням авторського права. Останнє, правда, не поширюється на новини як на повідомлення про події. 

СВІТОВІ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ

Фонд Фрідріха Науманна за свободу спільно з Академією Української преси у стінах Українського Католицького Університету у Львові проводили семінар присвячений світовим стандартам журналістики. Досвідом ділились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Ось про що йшла мова у перший день семінару - 15 лютого.

«Українська журналістика ще не зовсім нормальна». Проголосив Валерій Іванов і мало хто з цим не погодився. Що заважає їй бути кращою?

Наріжний камінь. На основі чого в майбутньому ви, молодий журналіст, зможете аналізувати, робити висновки, виносити вирок? Що, зрештую, дасть Вам таке право? Досвід?  У Вас його замало. Спеціалізація? Журналіста називають професійним дилетантом, а диплом – це лише контракт суспільства з Вами, який дозволяє незаанглажовано інформувати. Орієнтиром стає професійна етика – техніка безпеки журналіста.

Рано чи пізно кожен  зіштовхується з проблемою створення власної етики.

Оптимальна модель. Валерій Іванов твердив, що дотримуватись стандартів необхідно в будь-якому випадку, навіть якщо від цього комусь буде дуже погано. Негативних наслідків не уникнути. В такому контексті розвинулась дискусія стосовно ліберальної моделі журналістики та моделі соціальної відповідальності, та їх проектування на українські реалії. Журналіст, звісно, покладає на себе відповідальність, але він не Господь, щоб передбачати події. Інакше йому не уникнути самоцензури.  

Право на мораль. Норми права часто є нормами моралі, але якщо скріпити останні буквою закону – зародиться цензура в чистому вигляді. Чимось схожим сьогодні займається Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Але мораль змінюється, часто з плином поколінь, і держава не має права втручатися у цей процес, глибоко індивідуальний для кожного.

Пільги. У Швеції кожне друге видання дотується, що забезпечує плюралізм думок. Американським газетам надають пільги за умови поштового перевезення. Натомість в Україні вирішують чиновники що людям читати, а що ні, надаючи преференції тому, а не іншому друкованому виданню.

Псевдонім. Журналіст має право на псевдонім, який редакція у жодному випадку не повинна розголошувати. Навіть якщо йдеться про судовий порядок, можна порушити закон, але не стандарти діяльності. (В. Іванов)

Одноразові журналісти. Ними стають представники пулів, які не дотримуюються даних вказівок, натомість виконують професійний обов’язок. За «непослух» вони, зазвичай, втрачають своє місце «під сонцем», але не перестають бути журналістами.

Свята новина. І тільки, якщо йдеться про інформування. Нинішня журналістика відходить від літератури – дедалі рідше на шпальтах зявляються фейлетони, памфлети, нариси. На арену вийшла журналістика факту. Проте, на думку Володимира Мостового, цінується саме авторська журналістика, а не механічне повідомлення.

Слово не горобець, вилетить – спростуєш. Чи втрачається довіра до газети, в якій друкують спростування? Зовсім ні. В деякій мірі навіть підвищується. Достовірність важливіша за новину. Точність і повнота інформації понад усе. Звідси і необхідність авторизації інтерв’ю. У Німеччині інтерв'юйований обов’язково редагує матеріал перед публікацією. Інша річ – чи матиме інформація вагу після правки, і чи доцільно буде її оприлюднювати. Але тут редакція в праві вирішувати сама. Формально в Україні така норма теж чинна. У цьому випадку Володимир Мостовий радить давати інтерв’ю на авторизацію без заголовку і врізки.

І ще. Журналіст ні в якому разі не може бути політиком. Це антагоністичні професії. Пропаганда нікому не цікава. На журналістові лежить велика відповідальність – від 2 до 10 років, - пожартував Валерій Іванов.

ЛЮДИ З ДАВОСУ

Незалежна міжнародна неурядова організація, яка поставила собі за ціль сприяти позитивним змінам у світовому глобальному просторі. У січні 1971 група європейських бізнес-лідерів зібралася під патронатом Європейської комісії та Європейської промислової асоціації.  Присвячували вони свої зустрічі питанням підвищення якості європейського корпоративного управління до рівня стандартів США.  Через 3 роки «сферу інтересів» розширили аж до економічних та соціальних проблем.  Як наслідок – у 1974 запросили провідних політиків. Не останньою причиною цього був крах Бреттон-Вудської системи (її суть - пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних держав світу — США і Великої Британії). У 1987 Європейський форум з управління офіційно змінив назву на Всесвітній економічний форум, який традиційно проводиться в швейцарському Давосі. Так-так, саме про нього і йшла мова. Сьогодні повідні політичні, наукові лідери та бізнесмени вирішують там міжнародні конфлікти й інші назрілі проблеми глобалізованої сучасності. 

Цьогорічний 42 Давоський форум проходив 25-30 січня.

Самюель Хантінгтон у книзі «Зіткнення цивілізацій» , роздумуючи про імовірність утворення універсальної цивілізації, розглядає Давоський форум як один з можливих її варіантів. Термін «універсальна цивілізація» може стосуватися певних цінностей і доктрин, які сьогодні лобіює західне суспільство та в якійсь мірі, деякі не-західні. У людей, що зустрічаються в Давосі є університетські ступені з точних чи суспільних наук, бізнесу або права; вони мають справу зі словами і числами, говорять англійською; працюють на владу, корпорації та академічні установи.  У них серйозні міжнародні зв’язки і вони часто виїжджають за межі рідної країни. Вони, як правило, вірять в індивідуалізм, ринкову економіку, політичну демократію. Люди Давоса контролюють практично всі міжнародні інститути, світову економіку та військовий потенціал. Тому давоська культура дуже важлива. Але скільки людей у світі її «сповідують»? Не враховуючи Заходу – не більше 50 млн або 1 відсотка землян, або й менше.  Це далеко не універсальна цивілізація. Ця інтелектуальна культура існує на рівні еліти, а її корені в багатьох суспільствах неглибокі. Та й чи можна її називати «культурою» взагалі?

Таким чином Хантінгтон визнає нефункціональними претензії Давосу на цивілізаційну універсальність. Проте наскільки хвилюючою є ця претензійність? Не нав’язливою, не відкритою, та й, в принципі,  не претензійністю як такою. Лише вагомим аргументом, на який 99 відсотків населення планети позбавлені навіть натяку на вплив.

БЕЗпритульні. МИлосердя

Проблема безпритульних тварин останнім часом постала дуже гостро в багатьох містах і містечках України. Бездомні істоти, а це переважно собаки, об’єднуються у зграї, лякаючи перехожих. Вони нерідко є джерелом інфекції сказу. У Львові  це питання набирає  актуальності у зв’язку з Євро-2012. Але спроби покращити ситуацію здебільшого проявляються у вигляді отруєних комунальниками собак. Крім того, що такий метод «боротьби» зовсім неефективний та антигуманний, він заборонений Законом України. Єдине, що може покращити стан речей – стерилізація хоча би 80 відсотків тварин. А це, звісно, чималі кошти. Стихійні варварські виловлювання та усипання безпритульних, незважаючи на незаконність, чомусь вважаються прийнятнішими…

Пані Ольга Сидор призначила мені зустріч в Театрі юного глядача. Прийшла не сама. В пластмасовому кошику її супроводжувало невелике біле кошеня. Його щойно віддали з тимчасової перетримки, а знайти нових «довготривалих» господарів ще не вдалося. Котик, можливо, і був наляканий, проте поводився ввічливо. Пані Ольга залишила його біля чергової. Чому - стало зрозуміло згодом. В подвір'ї на жінку чекали старі приятелі – сім'я молодих грайливих мурчиків. Мабуть, не всі вони знали, що Ольга Сидор – член ради Львівського товариства захисту тварин, тому їм було цікаво послухати про активну громадську діяльність своєї опікунки. Котики склали нам  неординарну компанію, заодно неабияк підняли настрій.

- Як розпочалася Ваша діяльність у напрямі захисту безпритульних тварин?

- У 2006 року декілька людей знайшлися через київський зоозахисний сайт і вступили до Львівського товариства захисту тварин. Як молода ініціативна команда, ми вирішили навести лад у притулку «Милосердя», який тоді був не в найкращому стані. Там мешкали  собаки і коти, останні тіснилися в маленькій кімнатці, тримати їх там було нерозумно. Крім того, цуценята і кошенята часто заражувалися одні від одних інфекціями. Тому до 2008 року всіх котиків з притулку забрали. Зараз волонтери тримають їх вдома, багато тварин знаходяться на платних та безплатних тимчасових перетримках. Неодноразово наголошуємо, що в притулки «Милосердя» живуть лише собаки, немає сенсу везти і підкидати туди кошенят в коробочках. Уявляєте, як реагують 250 «песиків» на одну чужу кішку!

- Чим займаєтесь особисто Ви?

- Я – один з кошатників (опікуюсь безпритульними котами), за фахом – перекладач, екскурсовод. У Товаристві займаюсь роботою з громадськістю. З 2009 року на Львівському радіо раз на тиждень веду трихвилинну просвітницьку програму, в якій обґрунтовую необхідність стерилізації тварин, адже це єдиний гуманний і виправданий спосіб в боротьбі з безпритульністю. Ще у передачі даю поради щодо утримання   домашніх улюбленців. Час від часу наше товариство організовує різноманітні акції, щоб привернути увагу суспільства до проблеми безпритульних тварин. Рекламуємо тваринок, що знаходяться в нас на перетримках, намагаємось прилаштувати їх у добрі руки. Не можна сказати, що їх не беруть, проте не так активно, як, наприклад, на Заході.

- І все-таки чи є якийсь ефективний спосіб розв’язання проблеми?

- Потрібно усунути причину на законодавчому рівні. Я деякий час жила в Німеччині. Там закон зобов’язує стерилізувати домашніх тварин, якщо вони не становлять племінної цінності. А племінна діяльність підлягає ліцензуванню і прирівнюється до підприємницької. Домашні тварини очіповані, а вигнати з дому таку тварину означає сплатити чималий штраф. Коли в одному німецькому містечку на вулиці заблукало кошеня, на нього дивились як на прибульця – з усіх сторін тварину обступили перехожі, перекрили рух транспорту - всі дуже переймалися що ж робити з бідолахою. Там домашня тварина на вулиці – нонсенс.

- Розкажіть як організована робота притулку «Милосердя»?

- Притулок розташований відносно далеко, в Брюховичах. Вдень там працюють двоє найманих робітників, яких для поточної роботи, в принципі, достатньо. Вони щодня варять 500 літрів пшеничної каші, яка згодом остигає і нею харчуються собаки. Часто до їжі додають м'ясні відходи. О 17 годині в притулку з'являються керівники, волонтери. Вони займаються хворими тваринами, годують цуценят. На цей час призначаються зустрічі з відвідувачами. Робота непроста, бо до неї потрібний правильний підхід. Наприклад, є у вольєрі 5 собак, одного забрали, звільнилось місце, але не можна одразу приводити іншу тварину до вже сформованої зграї. Для цього існують окремі кімнати, в яких «новобранці» проводять кілька днів. Те ж саме стосується і хворих собак. Все треба ретельно продумати. Площа притулку – 0.8 га. Є місце, щоб будувати нові вольєри, тільки потрібні працьовиті руки та ентузіазм. Двох працівників, звісно, замало.

- Робота виснажлива, а винагорода – вдячність порятованих тварин. Що ж повинні робити свідомі люди?

- Наша щоденна робота як сізіфова праця. Буває дзвонить людина і повідомляє, що збили собаку, приїдьте, мовляв, заберіть. Але ж ми лише волонтери, і попри добровільні зусилля, кожен працює на своїй роботі. Тому інколи фізично не маємо змоги. Чому б людині самій не взяти і не завезти постраждалу тварину до ветеринара. Багато ветлікарів ідуть нам на зустріч.  Якщо дізнаються, що тварина бездомна – лікують її дешевше.

Або така ситуація. Телефонують: «Ви віддаєте (!) кошенят? У нас в дворі є ще п’ятеро – заберіть!» Але це не наша компетенція! Ми не в силі приютити всіх бездомних у місті. Тваринок доводиться тримати у власному домі, на це ніхто не виділяє коштів. Якщо ви знайшли однісіньке кошеня, чому б не присвятити йому трохи часу і уваги?  

Мешкаю в районі Краківського ринку, і кожного тижня постійно знаходжу там покинутих кошенят. Спочатку думала, що вони загубились, але тваринок ніхто не шукав і не забирав. Вони й далі блукали по базарі. Ми тварин забирали, відводили до ветлікаря, стерилізували. Таке під силу чи не кожному.

- Де можна простерилізувати домашнього улюбленця і скільки це коштує?

- Практично кожен ветеринар стерилізує тварин. Для нас багато лікарів роблять знижки. Так, щоб простерилізувати кішку треба заплатити 300 грн, за кота – 150. стосовно собак, то це залежить від ваги – від 300 гривень і більше.

- Що відповідаєте людям, які говорять, що на вулиці багато бездомних людей, а ви переймаєтесь тваринами?

- Так говорять здебільшого ті, хто не допомагає нікому. Є  поняття загального гуманізму суспільства. Не можна вбивати собак, але одночасно допомагати безхатченкам-людям. Все це дуже пов’язано і показує рівень байдужості як до маргінальних груп, так і до безпритульних тварин. Наші волонтери, в яких чуйне серце, піклуються не лише про братів менших – багато хто допомагає онкохворим, сиротам.  

Завдяки своїй волонтерській діяльності я познайомилась з такими різними людьми, яких випадково не зустріла б ніколи. Спільна ідея і добрі наміри об’єднують різні верстви населення, незалежно від статків. Прилаштувати кішку – це теж зробити добро. Знайти загублену собаку – подарувати радість хазяїну. На милосердя заслужило будь-яке живе створіння, а невиправдану жорстокість засуджують всі закони.

Р. S. Не залишайтесь осторонь! на Вашу допомогу чекають беззахисні друзі. не перетворюйте їх у ворогів!

http://miloserdia.livejournal.com/