ЯК ДОЇХАТИ ДО БРЕСТА?

Якщо зі Львова – то дешево. Навіть без студентського, навіть без закордонного паспорта. Навіть без білоруських рублів.

Дорога в одну сторону займає всю ніч. Вечором сідаєш на поїзд до Ковеля: плацкарт – 10 грн, загальний – 6-7 по студентському. Там через якихось півгодини під’їжджає електричка на Заболоття (4-5 грн по тому ж студентському). Дві години і ти на кордоні. Все, що потрібно митникам – дані твого українського паспорта. Пройшовши зелену прикордонну будку, бачиш перед собою ще одну електричку, на Брест. Власне, її видно ще й на українській території, бо нічого іншого в Заболотті не розгледиш. Якщо в тебе немає рублів і ти не обміняв їх у попередньому електропоїзді, купуєш квиток за 10 грн на місцевому міні-вокзалі. Це майже втричі дорожче ніж в рублях, але хто винен, що їх у тебе нема! Іде всякого роду націнка. У вагоні важливо взяти у провідників міграційний листок і заповнити його. Одну частину віддати, показавши при цьому білет і паспорт, іншу зберігати на зворотню дорогу.

На місце ми прибули десь о 7 ранку. Виявляється, годинники тут ідуть швидше, хоча здавалося, що часовий пояс все-таки один. Виснажені нічними пересадками, тривожним дріманням і холодом, ми потребували рестарту. Тому після того, як обміняли долари на рублі (можна було міняти і гривні), ми вирушили на пошуки «десь попити кави». Прочесали чи не весь центр міста, і дізналися що в суботу раніше 9 години ніякі кафе не відкриваються… Десь о 9.05 наші зморені тіла приютила якась «Апельсинка». Там у нас і відновилося бажання вивчати місто. Приємно здивували ціни. Каву подали за 5 000 – 6 000 рублів, це приблизно наших 6 гривень. До слова, 10 доларів мені з головою вистачило на весь день.

Відчуття, що ти не в своїй країні не виникало. Брест нагадував комусь Чернівці, комусь Ужгород. Там просторо і чисто (в Білорусії, кажуть, так скрізь). «Улиця Советская» помістила на собі численні малоформатні атракції –ліхтарики, скульптури, годинники. Ледь не все найцікавіше і невелике розміщено там.

Місто відоме завдяки своєму меморіальному комплексові. Головною вулицею вважається проспект Машерова, це і є дорога до Брестської фортеці. Її атмосферний соціальний реалізм вражає, хвилює, може злякати, особисто мене трохи пригнічував. Ефект відчутний – специфічний музичний супровід (передзвін, гімн СРСР, хоровий спів), п’ятикутна зірка формату 3D, гігантські пам’ятники та відповідні атрибути. А ще порядок і доглянутість. Важко сказати, що тут важливіше.

Громадським транспортом скористатись не довелося. Вокзал, центр і фортеця розташовані порівняно недалеко. Зате мали нагоду прокататись на таксі за 25 000 рублів. Дорого як на п’ятихвилинну поїздку.

Наостанок, щоб витратити свої незлічені рублі, ми завітали в «Арт-кафе». Ця назва сподобалась нам ще під час ранкового рейду. Інтер’єр її виправдовував, публіка з претензією на інтелігентність і львівські ціни. Останнє чомусь порадувало найбільше. За каву просили 15 000 (15 грн).

 На автоматі скрізь розмовляла українською. Дійсно забувала, що «не в себе вдома». Проте всі розуміли. Білоруської на вулицях не було чути.

О 20.37 за місцевим часом нас вже чекала електрика до Заболоття. Знову невелика черга на кордоні. Тепер вже просили показати вміст рюкзаків. На той момент діяла заборона на ввіз в Україну білоруських молочних продуктів. Електропоїзд до Ковеля, а зранку – Львів.

Після будь-якої поїздки на своє місто дивишся завжди  по-іншому. 

СВІТОВІ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ. ДЕНЬ ДРУГИЙ

Семінар зі світових стандартів журналістики продовжувався і 16 лютого. Його учасники не змінились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Центральною темою надалі були професійні стандарти журналіста. На що він має право, а що є грубим порушенням?

Приватність. Де закінчується публічність і починається особисте? Інколи провести таку межу неможливо без врахування суспільної користі та контексту. Проте, якщо відомі люди обрили такий шлях, вони повинні розуміти, що націлений на їхню особу об’єктив журналістської камери  у громадському місці – ніяке не порушення приватності. Буває, що люди стають публічними через якусь трагедію. В такому випадку кожен має право насамоті переживати своє горе. Втручання, без наданої на те згоди, невиправдане.

Стандарти забороняють знімати чи показувати самогубство. Вважається, що це може спричинити зростання такої статистики. Не повідомляють імена злочинців, якщо вони неповнолітні. Їм варто дати шанс.

Право на відповідь. Особа, яку критикують, має право на своє виправдання. В Європі це дуже поширена практика. В Україні ним ефективно користувалася Наталія Вітренко для фактично безкоштовної «промоції» власних поглядів. Цікаво, що в США права на відповідь немає. Там вважають, що людина сама повинна шукати собі «трибуну» і аудиторію, що поділяє її погляди. Чому газета має друкувати матеріали авторів, позицію яких не підтримує? Відповіді, як бачимо, різні.

Анонімні джерела. Не приховуйте джерел інформації – Ви знищуєте довіру до себе! Джерело має бути назване! Шукайте тих, хто погодиться співпрацювати з Вами відкрито. Якщо вже Ви дало слово анонімності порушувати його не можна в жодному випадку. Так, в Швеції це закріплено на законодавчому рівні. Варто задуматись, чому джерело надає інформацію, але не хоче, щоб його називали? Не давайте себе використовувати!

Синдром таксиста. Клієнт платить таксисту за те, що останній якнайшвидше, якнайкоротшою дорогою довезе його до потрібного місця. Відповідно власник платить журналістові, щоб він якнайкраще, якнайефективніше втілював у життя потреби першого. Так «пояснили» Валерію Іванову на одному з семінарів у Миколаєві… А коли пацієнт платить лікарю, теж має вказувати як лікувати? На жаль, в Україні журналіст таки догоджає власнику. Медіа-холдинги – своєрідні розсадники синдрому таксиста (моє припущення).

Фальсифікаціям – ні. Вони не вигідні. Правда, допускаються журналістські жарти 1 квітня. Але нерідко їх приймають за чисту монету. Володимир Мостовий розповідав, як свого часу пожартувало «Дзеркало тижня». В газеті написали, що Японія готова виплатити зовнішній борг України в обмін на експорт сала та ще деяких продуктів. Газету тоді надсилали засновнику в США поштою. Через два тижні Юрій Орліков (він же засновник) здивовано запитав: «На біржі вже почалися «двіженія». Це що, правда?»

Буває, що таку  першоквітневу «новину» передруковують інші видання. Поширюються чутки. В принципі, за таке можна подавати в суд. Але йдеться про некомпетентність журналіста. Золоте правило – перевір! Як мінімум двічі.

Рух «copy-paste». Ним кишить Інтернет простір. Часто навіть ідентифікувати оригінал неможливо. Один текст - різні автори. Проблемою також є відсутність посилань, що теж є порушенням авторського права. Останнє, правда, не поширюється на новини як на повідомлення про події. 

СВІТОВІ СТАНДАРТИ ЖУРНАЛІСТИКИ

Фонд Фрідріха Науманна за свободу спільно з Академією Української преси у стінах Українського Католицького Університету у Львові проводили семінар присвячений світовим стандартам журналістики. Досвідом ділились: Манфред Віхман, Голова Представницького Фонду Фрідріха Науманна за свободу; Валерій Іванов, Президент Академії Української преси та Володимир Мостовий, Голова комісії з журналістської етики. Ось про що йшла мова у перший день семінару - 15 лютого.

«Українська журналістика ще не зовсім нормальна». Проголосив Валерій Іванов і мало хто з цим не погодився. Що заважає їй бути кращою?

Наріжний камінь. На основі чого в майбутньому ви, молодий журналіст, зможете аналізувати, робити висновки, виносити вирок? Що, зрештую, дасть Вам таке право? Досвід?  У Вас його замало. Спеціалізація? Журналіста називають професійним дилетантом, а диплом – це лише контракт суспільства з Вами, який дозволяє незаанглажовано інформувати. Орієнтиром стає професійна етика – техніка безпеки журналіста.

Рано чи пізно кожен  зіштовхується з проблемою створення власної етики.

Оптимальна модель. Валерій Іванов твердив, що дотримуватись стандартів необхідно в будь-якому випадку, навіть якщо від цього комусь буде дуже погано. Негативних наслідків не уникнути. В такому контексті розвинулась дискусія стосовно ліберальної моделі журналістики та моделі соціальної відповідальності, та їх проектування на українські реалії. Журналіст, звісно, покладає на себе відповідальність, але він не Господь, щоб передбачати події. Інакше йому не уникнути самоцензури.  

Право на мораль. Норми права часто є нормами моралі, але якщо скріпити останні буквою закону – зародиться цензура в чистому вигляді. Чимось схожим сьогодні займається Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Але мораль змінюється, часто з плином поколінь, і держава не має права втручатися у цей процес, глибоко індивідуальний для кожного.

Пільги. У Швеції кожне друге видання дотується, що забезпечує плюралізм думок. Американським газетам надають пільги за умови поштового перевезення. Натомість в Україні вирішують чиновники що людям читати, а що ні, надаючи преференції тому, а не іншому друкованому виданню.

Псевдонім. Журналіст має право на псевдонім, який редакція у жодному випадку не повинна розголошувати. Навіть якщо йдеться про судовий порядок, можна порушити закон, але не стандарти діяльності. (В. Іванов)

Одноразові журналісти. Ними стають представники пулів, які не дотримуюються даних вказівок, натомість виконують професійний обов’язок. За «непослух» вони, зазвичай, втрачають своє місце «під сонцем», але не перестають бути журналістами.

Свята новина. І тільки, якщо йдеться про інформування. Нинішня журналістика відходить від літератури – дедалі рідше на шпальтах зявляються фейлетони, памфлети, нариси. На арену вийшла журналістика факту. Проте, на думку Володимира Мостового, цінується саме авторська журналістика, а не механічне повідомлення.

Слово не горобець, вилетить – спростуєш. Чи втрачається довіра до газети, в якій друкують спростування? Зовсім ні. В деякій мірі навіть підвищується. Достовірність важливіша за новину. Точність і повнота інформації понад усе. Звідси і необхідність авторизації інтерв’ю. У Німеччині інтерв'юйований обов’язково редагує матеріал перед публікацією. Інша річ – чи матиме інформація вагу після правки, і чи доцільно буде її оприлюднювати. Але тут редакція в праві вирішувати сама. Формально в Україні така норма теж чинна. У цьому випадку Володимир Мостовий радить давати інтерв’ю на авторизацію без заголовку і врізки.

І ще. Журналіст ні в якому разі не може бути політиком. Це антагоністичні професії. Пропаганда нікому не цікава. На журналістові лежить велика відповідальність – від 2 до 10 років, - пожартував Валерій Іванов.